Учора, 12 травня, українському суспільству завдано підступного удару. Призначення генерального прокурора на підставі закону, ухваленого в незаконний спосіб, – усупереч вимогам закону про регламент Верховної Ради, продемонструвало Україні і світу, що нова парламентська більшість "у носі мала" будь-які правові та етичні принципи, елементарні норми навіть не політичної, а просто загальної людської культури.

Близько 264 народних депутатів складають наразі фактичну президентську коаліцію, яка, подолавши "психологічний бар'єр" правового нігілізму, тепер пов'язана цим колективним вчинком і готова на все, щоб якомога довше триматись у парламентських кріслах, бо політичного майбутнього поодинці в цих народних обранців може вже і не бути.

Тож годі чекати, що вони обстоюватимуть суспільні інтереси в бюджетному процесі, приватизації, тарифоутворенні, функціонуванні платіжно-банківської системи, соціальному захисті та в інших сферах відповідальності держави за суспільне буття. "Потренувавшись" не генеральному прокурорі, нова парламентська більшість відчула смак до безміру. Як пожартував один із колишніх посіпак Януковича: "Якби ж то Віктор Федорович знав, що можна аж так...".

Цілком у тренді явного тепер союзу політиків із колишньої "Партії регіонів" та "Блоку Петра Порошенка" і "Народного фронту" є вчорашнє рішення Шевченківського районного суду Києва, яким відмовлено юридично встановити факт агресії Росії проти України.

Це все відбувається одночасно з катастрофічним для міжнародної репутації України офшорним скандалом, наслідки якого не забарилися – позавчора було скасовано робочий візит президента України до Лондона, ще раніше Європейська комісія та Рада Європи ухвалили рішення перенести, запланований на 19 травня саміт Україна – ЄС. Наявні ознаки початку міжнародної ізоляції України, що знову відкине нашу країну в чорну діру гравітаційного тяжіння Росії. Якщо ми випадемо зі світових цивілізаційних процесів, то це вже буде остаточно – назавжди, бо світ у своєму розвитку набрав такої швидкості, що дистанція стане нездоланною для Вкраїни.

Росія самоізолюється від світу тому, що за своєю природою не може існувати як демократична держава, бодай із мінімальним набором громадських прав і свобод. Росія виникла та існує винятково як абсолютна монархія. Усі президенти України, хіба окрім першого – Л. Кравчука, намагалися побудувати державну систему України за російським зразком. Усі спроби зазнали невдачі. Передостання з них має своїм наслідком масове кровопролиття, окупацію Криму і частини Донбасу, руйнування економіки...

Поточна спроба абсолютизації президентської влади так само приречена на невдачу, але вона може мати один позитивний результат. Для розширення повноважень використовується як інструмент стара, ще радянська у своїй основі, система влади – міліція, КГБ, прокуратура, райкоми та обкоми, включно з їхніми відділами пропаганди та агітації, Нехай зараз ці установи носять почасти інакші назви. Це старий зношений інструмент, який просто зламається від чергової спроби застосувати його.

Sіс! Той безкрай, який ми зараз спостерігаємо у всіх його проявах – від поламаної об коліно парламентської процедури до офшорних оборудок із "Газпромом" – є нічим іншим, як останнім етапом агонії радянської влади, що почалася ще наприкінці вісімдесятих років минулого сторіччя. Тривала агонія. Однак такі системи швидко не зникають.

На заваді узурпації влади в Україні повсякчас ставав зневажений та непопулярний... український парламентаризм. У 1991 Рада проголосила Незалежність, у 1996 ухвалила Конституцію, не давши Л. Кучмі протягнути через Референдум свій самодержавний варіант Основного Закону, у 2004 – легітимізувала вимоги Першого Майдану, у 2014 – Другого.

Сьогодні дуже важливо, що у парламенті є справжня опозиція в особах "Батьківщини", "Радикальної партії" та "Самопомочі". Вчора вони до останнього боролися за те, щоб врятувати Україну від ганьби незаконного призначення головного контролера законності.

Те, що це зрештою відбулося жодним чином не є їхньою поразкою. Кристалізувавшись як парламентську меншість, ці партії підвищили рівень своєї суспільної легітимності. Давній лицарський девіз: "Роби те, що слід, і нехай станеться те, що статися має!" є найкращим дороговказом для такої – безнадійної, як здається часом, роботи.

Направду суспільство вже трохи розрізняє політиканство і політичну роботу. Свідченням цьому є "на нуль помножені" рівні суспільної довіри до НФ, а тепер вже і до БПП. До осені цей тренд ще кардинально посилиться.

Для трійки парламентських опозиціонерів тепер справа за подальшими консолідованими діями – передусім у питаннях виборчого законодавства, бюджетному процесі, дерегуляції бізнесу та порятунку людей від ненажерливості тарифних шахраїв. І те усе, спираючись на взаємодію із фаховими середовищами, бізнес-асоціаціями, громадськими діячами.

Може статися, що вчора Україна нарешті подолала останній вододіл між радянським абсолютизмом і модерною європейською демократією. Вистачило б часу та сил дійти до мети, бо Росія зубами тягтиме назад у морок самодержавства.