Півроку тому UAinfo  публікував розповідь заробітчанки Олени Косенко. В матеріалі "Заробітчанська дипломатія" жінка пише про ставлення до українок в Іспанії, як їх плутали з росіянками і, навіть, екваторіанками. Сьогодні Олена написала про те, що її приємно вразило в Іспанії та як поставилися до пацієнта госпіталя, в якому вона працює – українця Михайла.

Я працюю в одному госпіталі на півночі Іспанії прибиральницею. До речі, хочу сказати, що чомусь в Іспанії прибиральницями у різних фірмах та фірмочках працюють саме іспанки. Думаю, що це пов'язано з тим, що серед іспанців середнього віку, вихідців з простого народу, мало хто здобув вищу освіту. Тому прибиральницями, будівельниками працюють багато іспанців, а робота barendero (прибиральника вулиць) взагалі вважається дуже доброю і недоступною для іноземців роботою. Наші українки тільки після кількох років роботи доглядальницями за літніми людьми почали правдами та неправдами влаштовуватись прибиральницями під'їздів. Робота прибиральниці цінується серед емігранток набагато більше, ніж робота interna, тобто доглядальниці за літніми людьми. Робота ж у госпіталі – це вже геть вищий пілотаж. Мати постійну роботу прибиральницею в госпіталі вважається великим досягненням. І мушу сказати, що хоч в Іспанії немає слова блат, зате тут є слово enchufe, що перекладається "розетка", а щось отримати по знайомству звучить por enchufe, тобто буквально – через розетку. Щоб мати постійну роботу в госпіталі, багатьом іспанкам доводиться більше 10 років бути тимчасовою робітницею, якій дають набагато більше роботи. І якщо ти добре виконуєш роботу, не сперечаєшся, з тобою років через десять підпишуть контракт, що ти вже є постійний працівник. Мені ж пощастило мати знайомих і підписати контракт одразу.

Я почала працювати в госпіталі кілька місяців тому. Цей госпіталь новий, діє біля двох років. Він гарний, сучасний. У ньому, наприклад, їжу та ліки привозять роботи, аналізи до лабораторій передаються по такій собі трубі за допомогою вакуума. Брудний одяг також по трубам поступає на прання.

Спеціалісти госпіталя цінуються в Іспанії, тому до нашого госпіталя приїздять на лікування і з інших провінцій. Я працюю у відділенні травматології. Тут лежать іноді дуже важкохворі люди, часто після аварій. Мені з першого дня роботи сподобалось, як тут ставляться до пацієнтів: доброзичливо, спокійно. Іспанці, звертаючись до людей, використовують дуже багато ласкавих слів, іноді незвичних для українського вуха: vida (життя), cielo (небо), cariño (дорогий). Коли ці слова використовують у мові, то це звучить дуже тепло і зворушливо. Саме з такими словами звертаються до пацієнтів.

Одного дня я прийшла на роботу і мені мої товариші (compañeros, compi - скорочено. Саме так медичний персонал часто називають один одного і прибиральниць також) сказали, що  поступив новий пацієнт, українець. Цей українець погано володів іспанською, і тому мене попросили поговорити з ним і розповісти йому, у чому полягає лікування, як саме йому потрібно поводитися, щоб процес лікування був успішнішим. Я побачила велику зацікавленність з боку помічників медсестер, з боку медсестер, з боку лікарів. Усі вони співчували, що він тут сам, що немає сім'ї. Виявляється, цей українець – Михайло, приїхав в Астуріас з півдня, з Аліканте на кілька днів у відпустку і впав невдало з велосипеда. Так що він в Астуріас не мав знайомих. І лікарі ще в швидкій допомозі потурбувались про Михайла: одна лікарка мала знайому румунку і через румунку знайшли сім'ю українців, які почали його провідувати. Крім того, так як Михайло не мав нікого в Астурії, до нього на 4 години в день почав приходити соціальний працівник, аби допомогти Михайлові у випадку необхідності. Анестезіолог теж запросила мене, щоб пояснити Михайлові, як саме його готуватимуть до операції, що з ним будуть робити. Одна з медсестер, Belén, переживала, що Михайлові може бути сумно і запропонувала принести хворому радіо. А помічниці медсестри, коли його помили, поміняли йому одяг і перестелили постіль, покликали мене, щоб спитати його, чи все зроблено добре.

Я давно живу в Іспанії, але усе ще не звикла до того, що у європейському світі найбільша цінність – це людина і особливо, якщо ця людина потребує допомоги. Знаю, що наші українські лікарі зараз багато роблять для наших воїнів, для своїх пацієнтів. Мені  довелося зустріти багато сердечних, розумних лікарів в Україні. Моя найкраща подруга в Україні теж лікар. Я не була її пацієнткою, але знаю, що поганим лікарем вона бути не може. Але серед моїх українських лікарів були і такі, що вимагали хабаря, і такі, що недбало ставилися до моїх новонароджених дітей і просто погані професіонали.

Я не хочу сказати, що в Іспаніі все у порядку, що тут земний рай. Тут також буйним цвітом процвітає хабарництво, несплата податків, теж ховають вкрадені гроші у офшорах,теж часто-густо суд більш м'який із заможними людьми. Але в той же час людина є найвищою цінністю цього суспільства. Іспанці є дуже солідарними і більшість готові допомогти ближньому. І цей факт продовжує мене вражати. Саме тому я підтримую європейський вибір України. Хочу щоб не тільки українці цінували одне одного, але щоб і українська влада ставилася до громадян України як до найбільшої цінності.