Добре, мої юні недоумьонні друзі, вчора було 22 травня, день перепоховання Тараса Шевченка в Україні, якраз зручний привід пояснити вам дещо про нелюбі вам "арахаїчні" вишиванки і чому я баню за "вишивату", хоча сам вишиванку не ношу, просто розкабанів і в батьківську вже не влажу.

Ще покоління моїх батьків відраховували з університету за вишиванки й невинні колядки на Різдво. Якщо настучать. Але вони носили й ходили колядувати Рильському, бо знали, що цей не настучить, а ковбаси студентам дасть, в нього є. Тобто оця "вышитая рубашка" й "песня про полотенце" для них були останньою лінією оборони своєї ідентичності в геть скацапілому Києві, де з тисячі українських письменників вижило тридцять, де треба говорити "на человеческом языке, вы же на производстве". При тому, що україномовних тут завжди було 70 з лишнім відсотків. Таку "меншість" треба шугати кожен день, щоб вона не замислилася, що ніяка вона не меншість і на щось має право.

Зате як цікаво було спостерігати на початку 1980-х, коли хтось з уже геть скацапілого наступного покоління киян знаходив у шафі батьківську вишиванку й вирішував, що класно було б носити її під джинси, і це миттєво ставало київською міською модою, стільки вишиванок по батьківських шафах завалялося. А воно ж класно, мода можлива тільки в нас.

Я чому це кажу 22 травня? В цей день досить було покласти букет квітів до пам'ятника Тарасові Григоровичу в парку Шевченка, щоб вилетіти з університету кулею, без розборок відмінник ти чемпіон універсіад тощо. Чомусь так. 22 травня квіти ТГШ несуть тільки українські буржуазні націоналісти, це любий сексот вам скаже.

А про архаїку пропоную вам спочатку поспілкуватися з баварцями на Октоберфесті. Відпрацювати полемічні аргументи й біг із високого старту.