Ця операція нагадала мені Холодну війну. Коли дисидентів обмінювали і визволяли у вільний світ.

Президентський борт вилетів до Ростова близько восьмої. Ми з Іриною Геращенко добиралися туди майже дві з половиною години, бо облітали окупований Донбас.

У Ростові понад годину стояли, перш ніж побачили два автобуси, які рухалися до нашого літака. Серце стиснулося. Я згадав мить вироку на цьому судилищі, коли російського суддю охороняли з дюжину автоматників у масках. А потім виштовхували нас із зали, коли ми співали гімн.

Раптом задзвонив телефон. Потім знову і знову. Знайомі журналісти з посиланням на російські агентства запитували, чи правда, що ми в Ростові.

Згадав як напередодні нас з Іриною Геращенко повідомили, що про факт звільнення Надії Савченко можемо повідомити лише після того, як літак із нею сяде в Борисполі. Інакше операція може зірватися.

Телефонні дзвінки не припинялися вже хвилин з п'ять. Два автобуси зупинилися.

– Що трапилося? – запитував телефоном один із керівників операції.

– Кажуть виникли якісь проблеми.

Автобус із Надією простояв з півгодини, не зрушивши з місця. Можливо ті, хто "злили" цю інформацію, сподівалися на зрив усього.

Але їм не вдалося. Два автобуси під'їхали ближче. І з них вийшла Надія. На диво автоматників у масках поруч не було.

Нам з Іриною так і не дозволили вийти з літака. Сказали – заборонено. Одначе ж можна кричати: "Слава Україні!"

Проте ця пригода була не останньою. Потім півгодини президентський літак із Надією не міг вилетіти додому. "Граница пока закрыта", – повідомив у рацію голос російського диспетчера.

Вже зараз це спогади. Вони приємні, бо наша Надія Савченко вже вдома. Важливо, що вона перша, і зараз всі зусилля президента будуть звернені на визволення інших. Бо це невід'ємна частина мінського процесу.

Ми маємо звільнити як політичних в'язнів у Росії, так і тих, хто в полоні у терористів. І Надя нам у цьому допоможе.