Не маю стосунку до звільнення Савченко. Не брав участі, не забезпечував, не їздив, не писав тези, не вів таємні переговори.

Із літа 2014-го моє держслужбовницьке завдання було іншим – створювати публічні приводи для світу пам'ятати про Савченко та інших наших в'язнів у РФ. Тому що з самого початку було очевидно, що міжнародна мобілізація + таємні перемовини – це рецепт свободи, підтверджений досвідом СРСР. І це працює, тому що пацани в Москві СРСРзалежні.

Радий, що Савченко вдома. Як посол при Раді Європи, сподіваюся привітати її у Страсбурзі, коли вона приїде на сесію ПАРЄ у складі нашої делегації.

Стривожений тим, що чекає на Савченко попереду. А це одні суцільні випробовування. Для неї і для країни.

А тепер лише факти. Три "так" і три "ні":

Так, Україна разом із партнерами змогла це зробити. Це привід пишатися і рухатися вперед. Кому що не так – знайдіть в собі сили залишити самозакохану критику собі. Буде і на вашій вулиці свято.

Так, подобається це комусь чи ні, але вирішальну роль у звільненні відіграв Порошенко. Він порушував це питання, він просив лідерів інших країн вимагати від Путіна звільнення, він розмовляв із ним про звільнення. Навчімося справедливо і критикувати, і хвалити.

Так, це прецедент, який нам потрібен для повернення інших в'язнів Кремля. Просто подумайте, що вони зараз відчувають, знаючи, що звільнення можливе. "Моя страна меня не бросит", – звільнення Савченко підтверджує ці слова Сенцова.

Ні, нічого окрім Єрофеєва й Александрова ми Росії в обмін на Савченко не обіцяли.

Ні, в ЄС звільнення не сприймають як привід пом'якшувати санкції проти РФ.

Ні, Росія не дала задню у війні. Вона просто програла ще одну битву. Війна продовжується.

А тепер не думайте про Савченко. Надія почала нове життя. Лягайте спати і прокидайтеся з думками і діями про тих, хто залишився за ґратами в РФ і Криму. За них нам ще воювати і воювати.