Британські урядовці звикли сприймати мої "яструбині погляди" стосовно Росії звисока, як "балачки схибленого Едварда Лукаса". Тому мені особливо цікаво було почитати нову книжку високопоставленого британського генерала у відставці сера Ричарда Ширефа "2017: War with Russia" ("2017: війна з Росією"). Це дещо белетризований опис нападу Кремля на країни Балтії, за­охоченого військовою слабкістю Заходу

Автор добре знає як сам регіон, так і західну систему ухвалення рішень зсередини. На кожній сторінці його книжки – відверте обурення самовдоволеними політиками, зайнятими здебільшого оптимізацією видатків. Рецензенти розкритикували книжку за недолугі характеристики й діалоги. Та головне питання – наскільки правдоподібним є описаний у ній сценарій і чи варто ним перейматися? Чи справді Росія готова піти на повномасштабну воєнну атаку проти Естонії, Латвії та Литви, що може призвести до ядерної війни із Заходом?

Вочевидь, за певних обставин відповідь буде ствердною. Скажімо, господарем Білого дому є президент Дональд Трамп, який відкритим текстом відмовляється від безпекових гарантій Європі з боку США, а в інших ядерних державах до влади прийшли проросійські лідери (Джеремі Корбін у Великій Британії, Марін Ле Пен у Франції). У такому разі НАТО, безперечно, припинить функціонувати як ядерний альянс. Щоправда, це ще дуже великі ЯКЩО.

Далі більше: за такого сценарію треба було б припустити, що паралельно з розпадом НАТО решта військово орієнтованих країн Європи (Норвегія, Польща та Нідерланди, а може, і Швеція та Фінляндія) відмовиться відправляти до країн Балтії серйозне підкріплення.

Такі умови справді можуть спокусити Росію скористатися географічними та іншими перевагами. Однак навіть описаний вище розвиток подій не гарантований. Чи справді Росія схотіла б воювати із затятим партизанським опором? Чи ризикнули б фінансовими санкціями та політичною ізоляцією?

На мою думку, основна функція Збройних сил РФ – радше залякування, ніж реальна війна. Невідповідність військових сил у країнах Балтії російським тривожить місцевих, але не тільки їх. Якщо за межами Балтійського регіону союзники вважатимуть, що захист трьох маленьких держав загрожує третьою світовою війною, то вони цілком можуть вирішити, що заради них іти на такий ризик не варто. (На жаль, книжка Ричарда Ширефа певною мірою може наштовхнути на такі думки.)

Гадаю, справжня спокуса для Кремля – домогтися свого без повномасштабної війни. Якщо тобі вдається збити противника з пантелику, лишити без друзів і зламати його волю, воювати немає потреби.

Саме тому ми маємо передусім пильнувати за випадами Росії проти нашої політичної волі й процесу прийняття рішень. У цьому контексті рекомендую почитати нову статтю британського експерта з розвідки Марка Ґалеоті, написану для Європейської ради з міжнародних відносин.

"Putin's Hydra" ("Гідра Путіна") – так вона називається – найкращий на сьогодні огляд роботи російських розвідувальних служб. Автор не поспішає з тривожними висновками (і навіть стверджує, що розмови про другу холодну війну є перебільшенням – справді?). Він зазначає, що Росією не керує монолітна "розвідкократія". Натомість служби безпеки та розвідки радше підігрують параноїдальному світогляду Володимира Путіна, ніж намагаються скоригувати його. Вони створюють низькопробний продукт, а самі є корумпованим і сварливим збіговиськом.

Утім, поки західні розвідники здебільшого зосереджуються на добуванні інформації, російські шпигуни намагаються інсценізувати потрібні події: убивства, шантаж, хабарництво й створення ілюзій. Ґалеоті пише, що такі "активні заходи" мають на меті повалення та дестабілізацію європейських урядів, операції на підтримку російських економічних інтересів та напади на політичних ворогів. Країни Заходу тільки починають розбиратися з усім цим, зокрема й із переплетенням російської розвідки зі злочинністю, бізнесом та пропагандою.

Власне, ці "могутні, нецивілізовані, багатоликі й слухняні" шпигуни, описані в статті Ґалеоті, мають тривожити нас значно більше, ніж жахіття в дусі Тома Кленсі з книжки Ричарда Ширефа.

Едвард ЛУКАС, "Тиждень"