Досить часто доводиться пояснювати іноземним дипломатам, політикам і журналістам сутність Мінських угод. Є дві крайнощі сприйняття: (1) Мінські угоди – це наша перемога, це шлях до миру; (2) Мінські угоди – це зрада, це робить війну безкінечною.

Обидві точки зору породжені дитячим чорно-білим сприйняттям світу.

По-перше, війна завершиться лише тоді, коли одна із сторін отримає перемогу. Сьогодні Україна має достатньо сили, аби не було поразки, але не має достатньо сили перемогти. Так само і Росія не має достатньо сили перемогти. Коли обидві сторони не мають сил перемогти, війна триває довго. В історії були війни різної тривалості, але швидко завершувалися лише ті, в яких була беззаперечна перевага однієї сторони. Не наш випадок.

Мінські угоди – це не зрада і не перемога. Вони підписані не для того, щоб виконуватися. Це метод ведення гібридної війни, метод виграти час і забезпечити собі підтримку союзників. Так, наші союзники часом непевні і непослідовні. Але спитайте себе: а які союзники в Росії? Їх нема. Отож. Час грає на нас і тим краще грає, чим краще ми його використовуємо. Петро Шуклінов має рацію: в цій війні виграє найхитріший, найбільш терплячий і винахідливий, і це мусимо бути ми.