«Україна обов'язково вийде з групи. От побачиш - переможемо Північну Ірландію та Польщу й битимемось далі», - сказав я брату 12 червня в Ліллі, на стадіоні «П'єр Моруа», після фінального свистка 45-річного поліцейського з Лідса Мартіна Аткінсона, який судив матч України проти Німеччини. Відчуття неймовірної атмосфери футбольного свята, поразка національної команди тоді не пригнітила. Так, у них не все виходило, часто «провалювалися» у захисті, але футболісти, здавалося, билися й самі вірили у власну перемогу. Та й зрештою - програти Німеччині, будьмо відвертими, не так вже й соромно.

«Добре, що ми відмовилися від квитків на матч проти Польщі...», - емоційно сказав я тому ж таки братові після вчорашнього фінального свистка 38-річного чеського судді Павела Краловця, сидячі у себе в квартирі перед телевізором.

Значно різкішою була реакція інших вболівальників - від «футболісти-мільйонери «зажралися» й не захотіли грати», «це була найганебніша гра в історії сучасного українського футболу», «вони неабияк осоромили країну», до - «переламати всім ноги в аеропорту». Соціальні мережі та блогосфера просто вибухнули грізними постами та фотожабами на «немічних футболістів». Очікувано.

Та чи справедливо?

«Остудивши» що називається голову, на ранок, я зрозумів, що нічого катастрофічно страшного не сталося. Прийшло розуміння того, що ми, українці, часто вміємо кон'юнктурно «любити надміру» когось, коли йде персональна історія його успіху, й катастрофічно не вміємо - розділити горе, підтримати, винести уроки з чергової поразки. Не тільки з футболу. Не тільки цього разу.

Гра наших футболістів, зокрема відсутність мотивації (про це ж головний тренер Михайло Фоменко чесно сказав), їхні заяви та реакція на власну поразку (невже хтось реально думає, що вони навмисне «злили» матч?) - певною мірою є зрізом стану українського суспільства. Давайте чесно скажемо, чи наше суспільство завжди вміє ставити правильну мету, боротися до кінця, працювати над собою, вчитися, розвиватися, підіймати планку саморозвитку. Зрештою - чи вміємо ми проявляти позицію, принципи й солідарність.

Чи відчуваємо готовність стати справжньою національною збірною - насамперед у політиці (національною збірною УКРАЇНСЬКОГО парламентаризму), в медіа (національною збірною УКРАЇНСЬКОГО інформаційного простору), у судовій системі (збірною справжнього і принципового судочинства), а вже потім - у футболі?..

«Головна причина - відсутність колективу на полі, - ніяково спробував після матчу пояснити причини провалу головний тренер збірної Михайло Фоменко. - У кого було більше бажання, той і переміг».

Отже, відсутність нормальної мотивації... Дійсно, чи розуміємо ми країну, в якій живемо, виклики, що перед нею стоять, уроки, які вона не засвоїла? Всі, не лише футболісти. Чи відчуваємо історичну вагу та живий імпульс України? Що ми зробили для того, щоб вона стала кращою?

Щодо футболістів: в них, звичайно, був і є шанс все виправити. До речі, 2014 року після відомої поразки національної збірної з футболу французам наше видання з ініціативи головного редактора Лариси Івшиної не накинулося на гравців, а... підтримало їх. Ми подякували за гру, побажали натхнення й подарували футболістам книги з Бібліотеки «Дня». Для кращої мотивації.

«Перемога має багато супутників, але після поразки слова вдячності почуєш не часто... - сказав тоді прес-секретар Олександр Гливинський. І додав: «Ніхто раніше, принаймні за той час, поки я тут працюю, не дарував збірній книжки.

Сподіваюся, цю традицію буде продовжено й у нас з'явиться власна бібліотека. За часів, коли ще грав Михайло Іванович Фоменко, у футболістів був звичай: прочитавши книжки, передавати їх одне одному. Думаю, незайвим було б відновити таку практику».

Так, футбольна Україна переживає біль і сором. І про це потрібно говорити прямо. Команда, в яку вірила вся країна, і зрештою - яка об'єктивно є сильнішою (у рейтингу ФІФА нині наша збірна посідає 19-ту сходинку) програла об'єктивно слабшим (Північна Ірландія - на 25-й позиції). Та чи мало в нас було «крутих піке», де суспільство, політично незріле, не туди повертало? Чи мало ми блукали між «трьох сосен»? Чи достатньо нам раз на 10 років виходити на Майдани і щодня не працювати на покращення країни? Думаю, що відповідь для всіх очевидна.

А збірна ще переможе...