Спочатку було слово. А вже потім - кулі, снаряди, міни. Часто і завжди доречно згадуючи Путіна, ми все рідше згадуємо «своїх» Царьова та Колесніченка. Про це у своєму блозі на сайті "Новое время" пише громадський діяч Семен Глузман.

Але ще раніше, у перші роки нашої державної незалежності, був не дуже осмислений і агресивний приїзд у Крим абсолютно чесного депутата Степана Хмари з сотнею емоційно мислячих молодих «правильних» українців, не вміють розрізняти відтінки сірого кольору. Так, це так, абсолютно чесний Степан Хмара, в минулому - радянський політв'язень, був єдиним депутатом, який відмовився від «особистого» подарунка президента Кравчука. Всі решта - і комуністи, і націоналісти, і новонароджені ліберали, взяли від Кравчука розкішний дарунок у вигляді новенького автомобіля. Про корупцію тоді ще не говорили.

Тоді Крим був наш. Як і Донецьк з Луганськом. Тоді небо над Україною було безхмарним. Тоді ми звільнялися від тоталітарної мови, де всі думки були раз і назавжди продумані. Ми просиналися; в наші мови, і українську, і російську, поверталися слова, які не любили тоталітарні правителі. Пробудження людини - це завжди опір вже продуманим думкам. В роки радянської влади, з її невеселими атрибутами КДБ, Головлітом та Відділом Адміністративних органів Центрального Комітету КПРС, люди повинні були пристосовуватися до ірраціоналізму мови, який, говорячи про мир, швидше приховував, а не пояснював реальний стан речей. Вони, громадяни СРСР, були змушені вести шизофренічне існування, за якого слідувати офіційним приписам було неможливо, але необхідно було робити вигляд, що керуєшся ними.

Мова - дім буття, зауважив Хайдеггер, і в цьому будинку кожна людина у себе, тільки у себе. Ця думка завжди дратувала ідеологів, дратує і сьогодні. Засуджений до семи років життя в таборі суворого режиму, я був вирваний із звичайного, звичного для мене київської середовища. За всі прекрасні, наповнені поезією двадцять днів життя в одній тюремній камері з Василем Стусом, поет і перекладач українською Рільке і Целана жодного разу не сказав мені: «Чому ти говориш зі мною російською?» Будучи етапованим в уральський політичний табір ВС 389/35, я жодного разу не почув від свого нового друга і вчителя, «буржуазного націоналіста» Івана Олексійовича Світличного такі ж слова образи. Більше того, ніхто з моїх нових друзів, табірних старожилів двадцятип'ятирічників (о жах, які в минулому воювали в загонах УПА) також не запитав мене про таке. Ми вірили один одному, ми навіть любили один одного.

Не вони, представники багатостраждальної культури і мови, привели Україну до ситуації мовної ворожнечі. Власне, в нашій новій ситуації ворожнечі не було, ворожнечу, і нетерпимість насаджували політики. І не так важливо, чи були Царьов, Колесніченко і Єфремов агентами впливу російської спецслужби. Кожен з них несе особисту відповідальність за кров, що проливається в нашій країні сьогодні.

Там, у таборі, все було простіше, природніше. І сьогодні, через десятиліття бачу щоденні прогулянки житловою зоною естонця Мати Кійренда і молдованина Георгія Гімпу, які про щось захоплено розмовляли російською. Російською мовою спілкувалися між собою литовець Іонас Матузевичус і українець Дмитро Басараб, обидва - двадцятип'ятилітники, солдати антирадянського збройного опору. Штучний, вимушений світ? Зовсім ні, саме там, у таборах я зустрів толерантних, щирих людей, які визначали ближніх за моральними, а не за національними критеріями. Саме тому молодий російський дисидент Володимир Буковський став другом і шанованим, авторитетним зека для солдата УПА Василя Підгородецького, який відбував термін покарання у тридцять два роки.

Одного разу в тиху хвилину згасаючого табірного недільного вечора про це заговорив Іван Олексійович Світличний. Несподівані, гострі слова його вимагали осмислення. Неголосно, вдивляючись в сутінкове небо, він промовив: «Що ж вони роблять, ці ідіоти. Всі ці Брєжнєви, Суслови і Щербицькі. Розправляючись з нами, називаючи нас особливо небезпечними державними злочинцями, вони відштовхують тисячі людей від російської культури, від російської мови. Від Лєрмонтова, Фета, Грибоєдова і Булгакова. Розумію, їхня головна книга - не Пушкін, не Чехов. У них інші класики, Ленін і «Курс марксистсько-ленінської філософії». Вони - убогі ідіоти. Не розуміють, як послідовно вони вбивають інтерес до Росії та її культури. Не до їхньої культури, оскільки самі вони живуть взагалі поза культурою...»

Минуло сорок років. У нас, в Україні, справжня війна. Не з марсіанами. У нас на території інші прибульці - солдати Росії. Для них Царьов, Колесніченко та Єфремов - сміття, використані презервативи. І вже очевидно: Путін лише прискорив процес відмови від російської мови та російської культури. Така логіка історії.