Ситуація з виходом Британії з ЄС ставить нас перед кількома новими викликами. Спробую тезово.

Всередині ЄС з'являється нова тема, яка відтіснить Україну, Росію та інші східні виклики на маргінес. Потенційний рух до незалежності Шотландії та інших частин Британії зі збереженням / вступом цих країн до ЄС перетворить британську тему на серіал, який міцно заповнить перші шпальти європейських видань.

Всередині ЄС може бути змінений характер і динаміка розвитку відносин між учасниками, оскільки вихід Британії зменшує противаги до лідерства Німеччини, з одноосібністю якого значна частина суспільств в ЄС не готова погоджуватись. Німеччина буде перед очікуваннями, вимогами і викликами, до яких німецькі виборці, які і німецькі інституції, не звикли.

У Брюсселі вихід Британії ймовірно буде проінтерпретований як сигнал щодо необхідності реформ, але ліки різні політичні сторони бачать у прямо протилежний спосіб: "більше Європи" і "менше Європи". Хід цих дебатів напряму впливатиме на європерспективу України. 

Популісти на континенті отримають вітер натхнення (і російські гроші) в свої вітрила, дуже ймовірно, що вони активізуються по всьому ЄС.

Росія почуватиметься впевненіше щодо України і з більшим завзяттям просуватиме свій порядок денний в ЄС.

Ізоляціонізм в США може посилитися на тлі суперечливих новин з Європи.

Що робити Україні?

Нам потрібна різка зміна нашої риторики і політики всередині ЄС. Наразі Україна подає себе і сприймається як жертва агресії, якій складно поратися самостійно. Успішність наших реформ сприймається дуже суперечливо.

Нова українська політика має фокусуватись на промотуванні України як частини рішення, а не проблеми. На демонстрації України як сумлінного гравця, який допомагає зміцнювати безпеку ЄС. На поясненні тих унікальних переваг, які ми маємо у дипломатії щодо пострадянського простору. Україна також може додати пасіонарності проєвропейському таборові всередині ЄС, якщо зможе стати частиною внутрішніх євродебатів – якщо балтійці і центральноєвропейці "втягнуть" українців як важливу сторону дискусії.

Проблема в тому, що МЗС скорше за все не зможе стати джерелом нової риторики через внутрішньополітичні й інституційні обмеження. А громадянське суспільство та експертні середовища тільки прорубують своє, незалежне від держави, вікно в Європу. 

А МЗС мав би фокусуватись на тому напрямку, де громадянське суспільство поки майже безсиле, а європейці слабкі – на нашій східній політиці. Те, що може Київ на Кавказі, в Центральній Азії, в Білорусі, Молдові – Брюссель чи інші ЄСівські столиці або не можуть, або не вміють, або не хочуть, або все разом. На тлі цього ми маємо нарощувати свою "м'яку силу" щодо Росії і Білорусі.

Виклики знову приходять перед тим, як ми до них готові.