Почну з того, чим зазвичай закінчують: у мене для вас інших політиків немає. Справді, схоже, що таки немає. Кожен новий призов до влади підтверджує це правило: на одного чи двох нормальних, або умовно нормальних, або тимчасово нормальних припадає вісім-дев'ять перевертнів.

Чому, власне? Хіба українці такі потвори, що не можуть висунути зі своїх лав кількох гідних і відповідальних представників? Ну, по-перше, не кількох. У парламенті 450 депутатів. У кожній обласній раді теж по кількадесят депутатів (до 100), а їх, обл­рад, між іншим, 24 (є ще Крим, який для зручності поки що не враховується). Плюс міські ради: лише в столиці 120 представників народу. Плюс районні ради... Тисячі людей! Усі вони так чи так фахові політики, принаймні на півставки. А до того ж ще міністри, заступники міністрів, голови відомств, мери... Може, когось забув. Одне слово, не все так просто.

Далі: слід визначитися, як ми відрізняємо політиків від держслужбовців будь-якого рівня. Не за законом, а за суттю: люди, яким су­спільство довірило ухвалювати рішення з обслуговування того самого суспільства. Сьогодні він держслужбовець, а завтра, диви, політик. Якщо порахувати всіх разом, «ім'я їм - легіон» (нагадаю, у першоджерелі йдеться про кількісну оцінку бісів: Лука, 8, 30; Марк, 5, 9).

І кожен, буквально кожен «маленький» українець, кажучи час від часу «Що вони собі дозволяють?» або «Їх треба стріляти» залежно від градуса й давнини завданої йому образи, має на увазі всі ці інстанції разом із людьми всередині. «Вони» означає «не ми», і це величезна психологічна загадка, точніше таємниця. Вживаючи займенник «вони», «маленький» українець автоматично купує індульгенцію, даючи зрозуміти, що жодного стосунку до «них» не має й жодним чином не відповідальний за «їхні» вчинки. Хоча якісь спадкові касти чи квоти в нас відсутні, соціальні ліфти до останнього часу працювали більш-менш задовільно. Понад те, залишивши буквально вчора якесь козирне місце й ставши таким чином «маленьким», українець миттєво дистанціюється від «них» і солідаризується з ображеними.

Але я не про те хотів сказати. Чому ж такі проблеми з особовим складом серед «них»? У чому прокляття політичної еліти? Маю одну гіпотезу, причому досить банальну. Будь-яка людина, обираючи життєвий шлях, мріє відбутися: реалізуватися професійно, забезпечити собі добробут, суспільне визнання, душевний комфорт. Ніхто не вступає до консерваторії, щоб стати вчителем скрипки в музичній школі. Але реальність невблаганна: якщо не буде вчителів, через 20 років не буде кому вступати до консерваторії. Тож наочні й переконливі сценарії успіху - один із рушіїв розвитку будь-якої країни. А тепер дивімося, які сценарії пропонує сучасна Україна своїй підростаючій генерації.

Футболіст. Боксер. Ну, зрозуміло, якщо в якійсь спільноті історії успіху вичерпуються ролями професійного спортсмена чи співака (репера), щось у ній негаразд із цінностями. Врешті-решт її члени попов­нюватимуть лави професійних бандитів, рекетирів, тітушків.

Інженер. Програміст. Непогано, але якщо в країні немає високотехнологічної промисловості, а на айтішників регулярно влаштовують полювання, наші таланти в кінцевому рахунку зміцнюватимуть собою ніяк не вітчизняний Airbus або, не знаю, Microsoft.

Лікар. Зрозуміло: кілька тисяч офіційної зарплати, гонорар у конверті, черга знервованих пенсіонерів, обшарпані стіни, позавчорашні технології. І лист від колеги-кардіолога з Флориди, на фотографії будиночок із басейном, щаслива родина...

Підприємець... Еге ж! Бізнесмен, якщо він марить своїм маленьким раєм на території власного ресторанчика або в масштабах бізнес-імперії, мусить враховувати локальний ландшафт: законодавство, кількість і якість перевіряльників, суди, ймовірність «наїзду» або «відкусу». В українських координатах, якщо бізнес не вмонтований у владу, він практично приречений.

Тому бізнесмен рано чи пізно суне у владу. Це така особливість нашої міні-Візантії, яку ретельно розбудовували всі 25 років на уламках прогнилого «третього Риму», де влада = гроші. Дайте бізнесменові дихати, водночас зашпаклюйте шпаринки (пиріг, преференції й, головне, «дах»!) - і він сам не захоче під купол. На біса йому такий головний біль?

Ще раз: не буде в країні якісних еліт, якщо їхнє основне заняття - розподіл місць біля водопою під час засухи. Найактивніші, найамбітніші пруть не туди, де їм місце. Віддайте бізнесменові бізнесменове - отримаєте серед тих, хто лишився, трохи іншу мотивацію. Може, не ідеалістів-святенників, але хоча б честолюбних політиків, орієнтованих на владу, себто на керування процесами. Процесами, а не потоками - різні компетенції!