Сьогодні закінчилась моя двадцятидворічна історія в Інституті журналістики. 22 з 39 років, які я прожив. Це більше, ніж половина життя.

Бувало все - і радість, і прикрість. Більше, звісно, радості, адже у студентському середовищі сумувати не доводиться.

Але є і свої але... Благо відсьогодні я не скутий корпоративною етикою, тому можу говорити.

Останнім часом інститут, створений нашим вчителем Анатолієм Москаленком і його попередниками Дмитром Прилюком, Володимиром Рубаном та іншими, почав потроху розсипатися, втрачаючи своїх викладачів і співробітників, серед яких Ольга Михайлівна Пазяк, Володимир Іванович Шкляр, Микола Степанович Тимошик, Неля Петрівна Трошина, Тамара Володимирівна Старченко та інші.

Та й самої журналістики в Інституті журналістики (даруйте за каламбур) із кожним роком стає все менше.

Інститут все більше перетворюється у навчальний заклад імені Поплавського - відкрито спеціальність кіно-, телемистецтво, яка, якщо говорити культурно, трохи не вписується у журналістське середовище.

Залишилося ще готельний бізнес відкрити, і Михайло Михайлович почне погано спати.

Зате у сусідів, Інституті міжнародних відносин, із цього року відкривається магістерська навчальна програма з міжнародної журналістики.

Нашу ж однойменну кафедру років п'ять тому закрили, за словами керівництва, через безперспективність напряму. Хоча спеціалізація «Міжнародна журналістика» все ще є.

Чимало проблем із менеджментом. Найсвіжіший приклад - вчорашня відміна вручення дипломів випускникам, яка стала притчею во язицех.

Молода команда заступників не спромоглася організувати вчасний друк дипломів, посилаючись на технічні проблеми з інформаційною базою університету, які не стали на заваді ні філософам, ні економістам, ні більшості факультетів й інститутів, які працювали навіть у день Конституції задля вчасного вручення дипломів своїм випускникам.

Уявіть, тільки за вчора дата випускного переносилася двічі: спочатку на суботу - 2 липня, а до кінця дня вже на наступний четвер - 7 липня. У

тім це ще теж не кінцева дата. А що найсмішніше у цій історії - директор відзавтра у відпустці, що й не дивно, оскільки останнім часом у подібних ситуаціях він діє саме таким чином. Тому відбуватися прийдеться все тому ж таки заступнику, який ще недавно розказував, що він звик працювати на випередження.

Таких прикладів можна наводити безліч, але мені не соромно за те, що про всі проблеми я завжди говорив керівництву прямо у вічі, за що мене, напевно, і «з'їли».

Хоча не так все й погано у моїй історії. Завдяки студентській братії, яку безмежно ціную, я раптом став популярним.

Таки Анатолій Захарович був правий: журналісти однієї групи крові.