"75 років тому..." – так цьогоріч починається опис дуже багатьох трагічних подій, які відбувалися в Україні. Зіткнення у 1941 двох тоталітарних систем, нацистської та комуністичної, головною ареною якого стала Україна, забрало життя мільйонів місцевих мешканців. А перед тим мільйони людей у всьому світі були втягнуті у страшну світову війну, яка стала результатом співпраці цих систем. 

Схожість обох тоталітаризмів, комуністичного та нацистського, була джерелом дуже різних взаємин – це і вже згадувані співпраця та протистояння, і найтриваліші відносини взаємної активації. Злочини одного режиму породжували, посилювали та служили виправданням злочинів іншого.

Так було у Львові 75 років тому. Масові знищення в'язнів у тюрмах НКВД під час відступу радянської влади стали приводом для початку винищення нацистами єврейського населення. Інструментом реалізації цього завдання стали не лише спеціально створені для цього айнзатцгрупи, але й погром за участі місцевих українців та поляків. 

Сцени жахливих мордувань в'язнів НКВД німецька пропаганда використала як ілюстрацію наслідків панування "жидо-большевизму". Справжні кати на той момент залишили місце злочину, продовжуючи вбивства дорогою на схід. Винними названо євреїв, попри те, що серед убитих у тюрмах були і представники цього народу.

Хтось із тих, що взяв участь у Львівському погромі, справді вірив у їхню вину, будучи переконаним у "жидівських коріннях комунізму". Хтось долучився суто із меркантильних міркуваннь, бажаючи набути щось із власності євреїв. Хтось, вірячи, що євреї – ті, хто стоять на заваді здобуттю українцями незалежності, чи ті, хто винен в падінні польської держави.

Частина місцевих мешканців взяла безпосередню участь у злочині, частина намагалася врятувати його жертв. Більшість стояла осторонь, намагаючись не помічати того, що відбувалося. Такі моделі поведінки стали типовими протягом усього часу здійснення нацистами "остаточного розв'язання єврейського питання", і не лише в Україні. 

Я невипадково використав у цьому дописі саме цю фотографію – вона дуже виразна ілюстрація подій у Львові 75 років тому. На передньому плані німецький вояк, який не вмістився повністю у кадр, він ніби хоче мати вигляд непричетного. У центрі побитий єврей, його емоції (страждання, нерозуміння причин, які зробили його жертвою) – найбільш виразні. За ним львів'яни – їх емоцій неможливо розібрати (ненависть? співчуття? байдужість?), бо обличчя заховані хустинками, що рятують від трупного смороду жертв НКВД.

Через три місяці після подій у Львові нацисти скористаються іншим злочином комуністів для ініціювання та виправдання наступного свого. Вибухи на Хрещатику в Києві, влаштовані диверсантами НКВД, стали приводом для наймасовішого на той час розстрілу євреїв у Бабиному Яру.

Тож через три місяці знову звучатиме "75 років тому..."

Дуже важливо, щоб звучало, адже це найкраща запорука того, що про такі страшні злочини ми будемо говорити тільки в минулому часі.