Складна геополітична ситуація диктує іноді неймовірні речі. Наприклад, у нас тут така моральна пастка, чи то пак дилема: як можна просити прощення в поляків та сподіватися від них слів вибачення, але водночас, у ці ж таки дні, категорично заявляти, що ми ніколи не вибачимо росіянам?

Ми, наше покоління – це зрозуміло. Пропащий варіант – свіжі рани, занадто свіжі образи. (Тут коли я кажу "ми", то стаю на слизькувату стежку. Бо дехто серед "нас" досі не те, що не поранений, а й навіть не ображений. Та все ж гаразд – нехай буде "ми".)

Втім наважуся на ризиковані слова: може, не варто казати "ніколи"? Може, не варто розписуватися за наших правнуків? 70 років тому ніхто й подумати навіть не міг, що може дійти до взаємного прощення між поляками й українцями. А тепер оно диви – знову найгарячіша тема наших днів.

Однак справжня інтрига в тому, що в нагнітанні взаємних образ і фактичному поверненні до атмосфери 70-річної давності між українцями і поляками найбільш зацікавлена влада сьогоднішніх росіян, чиїх правнуків, можливо, захочуть вибачити наші правнуки через років 70. Чи, точніше, захочуть від них почути слова прощення.

Справжньою загадкою є те, якими будуть росіяни через 70 років. Не менша загадка – якими через 70 років будемо ми.

Ви помітили, що я написав не про "взаємне прощення", як у випадку з українцями і поляками? А я помітив. І це, зрештою, симптоматично, бо існування не може бути провиною. А наша провина перед росіянами – це наше, тобто українців, існування. А для того, аби заробити на провину іншого плану, треба, наприклад, дійти танками до Москви, зруйнувати Кремль... ну, не знаю... зґвалтувати орєховозуєвських ткаль, розбомбити Воронеж, а по дорозі випалити все живе. Чи хочу я цього? Звісно, ні. Це не наші методи. І не наше завдання. І не наше призначення.

Але це все-таки комедія: вибачте нас за те, що вам не подобається наше існування. Ну, правда ж – шапіто.