Коротко про українську писемність. Порахувала, що держава Україна витратилася на 17 років мого навчання – школа плюс університет за спеціальностями "українська мова і література" та "журналістика", щоб потім запропонувати ринок праці, де треба писати російською. При чому, держава Україна послідовно зробила все, щоб я ніде не вчила російську мову, – у школі вона була неповну четверть, а потім зникла, в Могилянці її, логічно, не було. Я, у свою чергу, зробила все, щоб не писати російською – і влаштувалася в найкраще на той час україномовне видання – журнал "Країна".

Але навіть тут я змушена писати російською, бо в редакції об'єднали журнал із газетою і сайтом. А український ринок влаштований так, що сайту без російської версії важче здобувати рейтинг. І навіть тут я мушу перекладати свої статті російською. А я вже було хотіла забути рідну російську, як герой Павича сербську – швидко і легко, за сім уроків. Але щороку з роботою в українській пресі я її лише удосконалюю. За розвиток спасибі, звісно.

P. S. Доки в нас не буде масового жіночого журналу українською, я б не була аж такою певною, що Україна – незалежна.