Колись зайшла мова про те, чи усвідомлювали українські романтики, зокрема Шевченко, що Галичина – це Україна. Звичайно, усвідомлювали. На той час уже були написані професійні історії, а не тільки літописи.

Коли люди пишуть (я не хочу образити визначних наших літературознавців), що Шевченко не має нічого спільного з історизмом, це свідчить лише про те, що самі вони не читали тих історій, що їх читав Шевченко. Шевченко ніколи не ставився до козаків як до недиференційованої маси, він чудово розрізняв гетьманів, відділяв герої від негероїв, знався на географії, уживав купу топонімів, розумів, що Галичина – це Україна, знав, що Львів звався Лембергом, бо читав про це в О. Рігельмана.

Шевченко не тільки знайомився з історичними працями, про що свідчать його листи й опис посмертної, принагідної бібліотеки, де історична література посідала чільне місце, але й піддавав сумніву тогочасні історичні концепції, його історичні персонажі зазвичай є альтернативними до тих, що створила офіційна історіографія.

Шевченко – таки первий наш історик, дуже оригінальний і нешаблонний.