Попри фрагментарність і нечіткість інформації, виникало чимало умовиводів, що все відбувається якось дивно й вельми нетипово для турецької армії, котра здобула великий досвід військових переворотів по смерті свого творця - Мустафи Кемаля-паші Ататюрка. Багато десятиліть вона була основою і хребтом модерної нації та сучасної європеїзованої держави на базі принципів лаїцизму (ідеологія світського проєвропейського розвитку країни з мусульманським складом населення). Армія рішуче виступала проти будь-яких спроб ісламу в Туреччині вийти за межі мечеті.

Збройні сили Туреччини у ХХ столітті були особливою елітарною структурою, осердям тамтешнього світського суспільства, головним гарантом дотримання Ататюркового шляху. У випадку спроб ісламізації (нехай м'якої, майже непомітної) армія негайно брала владу й репресувала реальних чи уявних ісламістів. У 1960-ті для турецького прем'єра Мендереса, який не дозволяв собі й половини того, що робить Ердоган, усе закінчилося шибеницею.

І якщо вже армія брала владу, то все діяло як годинник - на «раз-два-три». А нині сталося щось зовсім незрозуміле - таке, що провокує підозри і змушує згадати чи то підпал Рейхстагу, чи то вбивство товариша Кірова.

Чого ж чекати тепер? Дуже ймовірно, що розпочнеться нова хвиля репресій проти керівництва ЗС, а турецька демопозиція буде остаточно маргіналізована. Влада «демократично обраного» диктатора Ердогана ще більше посилиться. Будуть і геополітичні наслідки. Можливо, Ердоган хилитиметься в бік іншого «демократичного обраного» диктатора - кремлівського. Принаймні вибачення за збитий російський літак засвідчило, що такий шлях для турецького лідера цілком можливий. А Москва спробує вичавити із цього максимум можливого. І перше, що для неї вельми суттєво, припинити підтримку Анкарою кримськотатарського народу, а також блокувати будь-які прояви солідарності Туреччини з Україною.

У ХХ столітті світська турецька держава в її геополітичних намірах і стратегіях сповідувала ідеали пантюркізму, покровительства над тюркськими народами: азербайджанцями, татарами, узбеками, туркменами, казахами, киргизами, аж до Туви, Якутії та китайського Туркестану. Турецькі політики розглядали території цих народів як природний простір експансії та розвитку власної країни. Однак будь-який вплив вимагає політичних, фінансових і моральних видатків, за все треба платити чи то військовою допомогою, чи то ресурсами, чи то дипломатичною підтримкою...

Реджеп Таїп Ердоган, далеко відійшов від геополітичної практики кемалістів, намагаючись зробити свою країну лідером на Близькому Сході, а не в традиційному для Анкари регіоні Центральної Азії та Причорномор'я. Його спроби виявилися цілком невдалими. Хоч як парадоксально, Туреччині простіше встановити прагматичні відносини з ізраїльтянами, ніж з арабами, бо в перших немає «османської травми» (від століть султанського панування), а в останніх є. Араби всупереч усім ісламістським догмам не побажали, щоб їхнім лідером був турок, хоча й ісламіст...

Позиція Анкари щодо кримських татар завжди була доволі двозначною. Вона визнавала, що це в етнічному сенсі брати, а в релігійному - одновірці. Не бракувало в Туреччині й пантюркістів, охочих заявити, що турки і кримські татари - «один народ». Проте якась реальна допомога, конкретний захист останнього з боку «старшого турецького брата» залишаються доволі обмеженими. Навіть сьогодні, утримуючи найпотужніший військово-морський флот на Чорному морі й маючи у своїх руках протоки Босфор і Дарданелли, турки не дуже поспішають брати на себе найменший ризик задля протегування інтересам маленького тюркського етносу. Хоча об'єктивно, не вельми ризикуючи, могли б зробити значно більше. Ердоган із міркувань політичної доцільності, задля власного, бажано довічного, перебування при владі (мрія всіх диктаторів, зокрема й «демократично обраних»), намагаючись скористатися можливою підтримкою Путіна, здатен злити кримськотатарський народ і всю Україну. Це, звісно, буде тяжким ударом по справі боротьби за нашу незалежність і повернення Криму. Та аж ніяк не зробить її безнадійною, радше забезпечить досить похмурі перспективи самому Ердогану в його «хатній війні» проти турецької армії та прихильників спадщини Ататюрка...