Я можу дуже просто і коротко пояснити, чим мені не подобається горезвісна "хресна хода".

Не тим, що воно МП. Не тим, що там серед натовпу можуть бути бойовики й агентура. Не тим, що серед організаторів – відома проросійська наволоч. Не тим, що вони надурили людей, і багато хто думає, що участь у цій ході означає просте бажання "щоб усе було, як до війни". Не тим, що це мракобісся за газорублі рекламується на центральних українських каналах.

Хоча й це все також.

Але головне – мене не влаштовує маршрут.

От якби вони через всю Україну, від Закарпаття і Львова, через Київ – пішли з іконами на Донецьк, щоб там на центральній площі помолитися за мир – я б підтримала їхню ініціативу і навіть посильно допомогла б.

А Київ, прости Господи, до чого тут?

Вони хочуть миру?

Я теж. Мабуть, сильніше, ніж вони, бо абсолютна більшість їх живе в тилу і займається своїми щоденними справами. А ми з чоловіком вже більше двох років на війні, а нам дуже хочеться мати дітей, без яких ми ризикуємо залишитись, якщо ця війна ще затягнеться.

Це якщо не загинемо і не скалічимось. Так що ми дуже хочемо, щоб війна закінчилась і ми отримали моральне право зайнятися особистим.

Мир – це закінчення війни. Він настане миттєво, як тільки бойовики складуть зброю. Вперед у Донецьк, моліться за них, хай Бог їх врозумить і пробачить за те, що покликали на свою землю війну.

Моліться, і хай вони складуть зброю, отримають свої амністії і всі ми нарешті розійдемось по домівках. До наших літніх батьків, які щодня переживають за нас, до наших дітей, до наших домашніх клопотів.

Війна може закінчитися і якось інакше, без складання бойовиками зброї, але це буде означати, що українські керманичі просто кинули, здали ворогу наші території і наших людей. І навіть не в тому річ, що їм цього ніхто не подарує, – справа в тому, що питання російсько-українських взаємин не буде закрите, і отже, незабаром почнеться нова війна.

Я не хочу передавати проблему Росії своїм дітям.

Я не хочу, щоб "вата" мала право голосу західніше поребрику.

Я хочу миру.