Уже про третє наше літо не скажеш "нічого не відбувається", "мертвий сезон", "новин нема". Вже третій липень як із ланцюга зірвався. І серпень, здається, нічим не гірший, тобто, не кращий.

А я от іноді думаю: може, не так тих новин, як шуму від них. Може, відімкнеш шум – і зникне враження, що земля під ногами горить уже третє літо. Може, це тільки враження, один великий рябої кобили сон. І нічого не котиться у прірву. І прірви ніякої немає. І нічого немає – ні тривоги, ні нервів, ні тупого внутрішнього болю, з яким уже зжився, до якого звик, який прийняв, як належне.

І все би було нічого, якби не хрестики з убитими, не статистика поранень – постійні жнива цього мертвого сезону – і в спеку, і в мороз. Жнива, що від них ні відпусток не беруть, ні канікул, ні відгулів.

Треба вірити, що колись усе це обов'язково закінчиться. Вірити, що колись сини знову ховатимуть своїх батьків, а не навпаки. Бо якщо не вірити, то навіщо тоді все це.