Напевно у минулому кожного є події, які хотілося б виправити, зробити по-іншому, але, на жаль, змінювати минуле людина не в силі.

Є такі події і в мене. Одна з них досьогодні викликає у мене жаль з-за того, що я змовчала і нічим не допомогла моїм учням. Мова йде про мою першу школу, у якій я пропрацювала два роки. Це була сільська школа у Чернівецькій області. Одного разу в школі проводилася загальношкільна лінійка. На таких лінійках завжди є діти, які користуються тим, що можна заховатися за спинами однокласників і щось таке виробляють, що класні керівники ладні з'їсти їх з потрохами. Не була винятком і ця лінійка. Коли директор школи почав промову у залі було досить гамірно, і ніякі шикання вчителів не допомогали. Тут на середину зали вийшла Ніна Петрівна і почала дуже голосно верещати на дітей:

- Сволоти, що це ви ніяк свої пельки не позакриваєте! Як не маєте розуму вчитися, то хоч майте розум стояти камінчиком і слухати, що вам говорить директор! А хто не буде стояти тихо, то того зараз виведу вперед і добре тут потрушу перед школою!

У великій спортивній залі запанувала тиша. Діти поопускали очі додолу, а вчителі теж, як мені здалось, залякано завмерли і не дивились один на одного від сорому за слова Ніни Петрівни. А Ніна Петрівна,почервонівши від крику, задоволено, з переможною посмішкою обводила очами притихлих учнів та вчителів. Це був момент тієї самої знаменитої мухи, яку так часто закликають почути вчителі, коли зацитькують дітей. Напевно, Ніна Петрівна почувала себе щонайменше як Наполеон після перемоги під Аустерліцем.

Я працювала вчителькою російської літератури. На уроках я любила давати дітям висловити свої думки, свої почуття у творах. Одного разу я дала учням таку тему твору : "Що я хочу сказати моєму вчителю?" Звичайно, я запевнила дітей, що про зміст творів буду знати тільки я. І ось дівчата старшокласніці мені зізнались, що Ніна Петрівна називала їх в класі голосно, перед учнями курвами за запізнення, за невивчений урок, за погану поведінку. Коли я з дівчатами пізніше обговорювала цю ситуацію, то намагалась їх переконати, що вони не можуть таке терпіти, що вони мають поговорити зі своїми батьками, щоб покарати Ніну Петрівну. Але дівчата сказали, що це нічого не змінить, що Ніна Петрівна буде смішити їх у селі перед людьми і що їхні батьки - теж колишні учні Ніни Петрівни - так само її бояться. І я так нічим і не допомогла моїм ученицям. Вони подумали, що я так само боюсь, як і вони. Мені досьогодні соромно перед тими моїми десятикласницями.

Через багато років, коли вже мої діти ходили до однієї престижної гімназії у Чернівцях, я жила у Іспанії нелегально і ще не могла забрати своїх дітей до себе. Взимку я уперше після трирічної розлуки приїхала, щоб провідати дітей і щоб оформити дозвіл на проживання в Іспанії. Я дуже скучила за дітьми і намагалась якомога більше проводити часу з ними. І тому з Роші, де ми жили, супроводжувала їх до школи. Ходили мої діти щодня пішки три кілометри. Одного разу була сильна ожеледиця і по вулицях на спусках і на підйомах йти було важко. Особливо важко було підніматись по вулиці Богдана Хмельницького. Я постійно боялась посковзнутись і впасти. Коли ми нарешті добрались до школи, було вже 2-3 хвилини по дев'ятій. В коридорі ми зустріли директорку. Замість того, щоб якось підбадьорити моїх семирічних синів за те що вони у таку ожеледицю усе-таки добрались до школи і заспокоїти їх, директорка у моїй присутності зробила дітям сухе зауваження.

Через приблизно два роки, коли мої діти вже жили в Іспанії, одного разу мені подзвонили. Я взяла слухавку. Мені сказали, що негайно треба прийти до магазину, бо там мої діти щось вкрали. Мій чоловік був дома. Богу дякувати, магазин був у десяти хвилинах ходьби. Мої горобчики сиділи налякані у кімнаті охоронців. Виявилось, що вони пішли у відділ електроприладів і напхали свої кишені навушниками і ще якоюсь бідою. Я спитала, чи повідомлять у школу про вчинок моїх дітей. Усміхнений охоронець сказав, що нікуди нікому повідомляти не будуть. Охоронці навіть не зробили ніде ніякого запису, не спитали ні наших прізвищ, ні нашої адреси. Більше того, вони нас заспокоїли, що нічого страшного не сталось і що діти у такому віці схильні робити такі речі. Додому ми йшли мовчки і дома також не сварили дітей. Зайве говорити, що більше мої діти нічого ніде не крали. І можна собі уявити, як можна було б зіпсувати їхнє життя, якби про крадіжку взнали б в школі. Дитячі душі такі крихкі, їх так легко зламати. Мені і зараз страшно подумати, якби цей інцидент стався в Україні.

У Іспанії мені часто спадало на думку, яка усе-таки в Україні репресивна система виховання і не тільки виховання, а й система життя. Якби ця історія з крадіжкою сталась в Україні, то там це було усе значно гірше і про біду дітей взнало б усе місто.

Ось ті мої учениці, яких обзивали курвами, чи мають вони зараз достатньо сміливості і самоповаги, щоб відстоювати свою позицію? І чи це часом не ті учні, яких постійно у школі принижували, продають за гречку свій голос, або йдуть тітушками вбивати своїх співгромадян?

Зараз, бачу, в Україні намагаються реформувати освіту. Якщо ми, українці, хочемо, щоб Україна відбулась як держава, то маємо докладати багато зусиль і розуміти, що важливих завдань є багато: війна, корупція, судова реформа, мова. І освіта теж має бути серед пріоритетів. І щоб освіта дійсно змінилась, потрібно міняти самопочуття вчителя. Вчитель не має бути вразливим гвинтиком у державному механізмі. Я працювала вчителем і знаю, про що говорю. Вчителі живуть у постійному приниженні. Коли до школи приїздять різні комісії, вчителі не тільки мають показати свою роботу, але ще й нагодувати приїжджих. Це настільки гидко! І це продовжується роками і нічого з цим не роблять. Думаю, що міністерство освіти має прийняти закон, що всякі пригощення у школі мають бути суворо заборонені. Якщо їде якась комісія, то в шкільній їдальні на цей день мають бути приготовлені додаткові обіди, за які мають заплатити самі члени комісії. І крапка! Заодно оцінять роботу шкільної їдальні. Накриті столи для комісії - це теж хабар, хоч це і не тисячі доларів, але тут є пряме приниження гідності вчителя.

Другий момент приниження вчителя - атестація. Коли проводяться атестації, то вже стало "гарною традицією" вітати методистів з області подарунками. І ця смердяча традиція ніяк не зникне. І вчителі покірно несуть свої привітання. Знаю, що нести подарунки гидко, а брати - ні? Проходячи атестацію, вчителі списують тони паперу, у які після атестації більше ніхто ніколи не загляне.

Окреме слово хочу сказати про те, що вчителі постійно мають збирати гроші на ремонт школи. Держава нахабно струтила цю роботу на плечі вчителів і батьків і потім не менш нахабно ще приходить перевіряти готовність школи до ремонту. І вчителі це терплять. Мої діти дев'ять років навчались в іспанській школі. Не можу сказати, що все мені тут подобалось. Наприклад, діти в школі мають тільки одну півгодинну перерву. Напевно, це зроблено для того, щоб вчителі швидше пішли додому. Коли закінчується урок, вчитель просто виходить з класу, заходить інший, і в цей момент учні мають поміняти зошити та підручники.

Підручники зроблені з глянцевого паперу, вони дуже гарні і дуже важкі. Повний портфель, а двічі на тиждень і ще треба принести спортивну форму, на вагу десь 12-14 кілограмів. Батьки по всій Іспанії почали протестувати, і видавництва почала робити підручники з кількох книжечок, щоб класти до портфеля тільки частину підручника. Боротьба за це продовжувалась не один рік. Також мені не подобалося, що відсутніх вчителів останніми роками через кризи не замінювали, і матеріал не вичитувався.

Щоб стати вчителем з постійним контрактом, потрібно не тільки закінчити університет, потрібно ще sacar la oposición, тобто виграти державний конкурс, складаючи екзамени. Це триває роками, тобто вчитель протягом років ще і ще раз здає екзамен, щоб отримати постійне місце роботи. Але після sacar la oposición кваліфікація вчителя вважається доведеною. Вчителю не потрібно щороку переживати, чи дасть чи не дасть директор йому години, вчителю не потрібно заглядати в очі адміністрації і завжди бути напоготові виконувати вказівки начальства. Вчитель має право діяти за власними переконаннями. Хочу зазначити, що якщо вчитель вже отримав постійне місце роботи, це не означає, що він вже ніколи не буде вчитись. Ні. Щороку вчителям пропонуються якісь курси. Але якщо кваліфікація підвищується, то платня також. У той же час багато випускників університетів ніколи не знаходять роботу вчителя. Зарплата іспанського вчителя більше двох тисяч євро і він є державним службовцем. Ніколи за дев'ять років навчання мої діти не мали відкритих уроків. Тільки мали одного разу позапланові контрольні роботи, які тут називають екзаменами. Ніколи моїм дітям не сказали принести гроші на ремонт школи. Ніколи мої діти нічого не дарували вчителям. Єдине, що зробили вже як випускники це класом запросили вчителів до ресторану після отримання документа про освіту.

Сподобалась мені форма роботи з учнями, коли невеликим групам дітей давали завдання і вони самі мали розподілити роботу між собою, домовитись, як її зробити і потім разом здати результат. Наприклад, одного разу було завдання обстежити, чи можуть інваліди вільно пересуватись по мікрорайону, чи мають вільний доступ до кав'ярень, у парки, чи можуть перетинати вулиці. Мені тоді подумалось, як таке завдання відкриває очі дітей на проблеми інвалідів, як готує з них милосердних громадян. І таке завдання також вчить об'єднуватись, щоб разом вирішувати проблеми.

Але що мені найбільше сподобалось у іспанській школі - повага до особистості учня. Я не працювала в іспанській школі, але, думаю до вчителів теж ставляться з повагою як дирекція школи так і вище начальство. І у цьому, мені здається, головне досягнення іспанської школи. Учитель в іспанській школі - незалежна людина і не живе у постійному страху. Учитель, який змушений догоджати керівникам, не може виховати учня з почуттям самоповаги.

Так вже сталося в Україні, що не тільки беркути і міліціонери підтримували наші гнилі уряди. Вчителі - вірна зброя влади, також застосовується як адміністративний ресурс, перевірений часом. Вчителів влада тримає на коротенькому повідку і завжди показує напрямок, куди йти. Чому вчителі завжди мають бути членами виборчих комісій? Що? так написано у нашій конституції? В Іспанії я з подивом взнала, що тут всі іспанці, за законом хоч раз у житті мають бути членами виборчої комісії. І відмовитись не мають права, хіба що тільки за станом здоров'я. І мені подумалось, що нічого важкого у рахуванні бюлетенів немає. Що це все просто. І впливати на випадкових членів комісії непросто.

Окреме слово також хочу сказати про шкільні туалети. Не можемо ми претендувати на визнання нас як європейської нації, якщо маленькі українці, особливо у сільських школа, ходять у туалети на вулиці. Звичайно у елітних навчальних закладах цього не відбувається. Але ж сільські діти - теж діти, і їм теж мають бути відкриті можливості підніматись по соціальних ліфтах. І якщо у державі щороку з бюджету викрадаються мільярди доларів, то у цій державі мають знайтися мільйони гривень, щоб врешті вирішити цю негарну ситуацію зі шкільними туалетами. Усі ми, українці, є або батьками, або дідусями наших маленьких українців. І ми мусимо оголосити у державі операцію "Шкільний туалет", щоб дійсно бути європейською нацією.

Я, як і багато людей в соціальній мережі, насолодилась черговою перлиною російського прем'єра про покликання вчителя і про бізнес. Я не радила б, як Медведєв, вчителям йти в бізнес. Я вважаю, що покликання має бути добре оплачуваним. Освіта - це є вівтар нації, це є святе місце. Тільки ті нації займають помітне місце на мапі, де вчитель заробляє пристойну платню. Ну не може вчитель бути добрим спеціалістом і ще торгувати на базарі, або доглядати корову. І в очах учня і суспільства, бідний вчитель - це вирок освіті. Якщо йти працювати вчителями будуть не найкращі, то Україна не відбудеться як країна. Також учителями можуть бути тільки люди, які люблять Україну. Нація не може допустити до святого місця формування нації людей, які не є патріотами. Нещодавно я переглядала в «Однокласниках» профіль однієї моєї колишньої колеги, яка розмістила на своїй стрічці фото українського прапору з питанням: "Сколько людей сейчас ненавидят этот флаг?" Прочитала, і мені стало моторошно: скільки таких вчителів, військових, журналістів отримують у цій державі платню, ходять по вулицях, святкують дні народження, одружуються, відпочивають, народжують дітей і ненавидять українців і Україну? Таких вчителів треба негайно віддалити від дітей. Тому що надто багато залежить в державі від постаті вчителя. Нам потрібні мудрі, впевнені у собі вчителі, патріоти, щоб виховувати вільну, розумну, щасливу молодь.

І міністерство освіти мусить виробити якийсь механізм, який би допоміг виявляти і звільняти таких вчителів зі школи. Ми не можемо ще раз засівати зерна сепаратизму у наших школах. Ми надто дорогою ціною платимо за помилки минулого.

P.S. Ім'я Ніни Петрівни змінено, щоб не завдати клопотів старшій жінці.

Олена КОСЕНКО