Заплутаність ідеологій не знає меж. Відомий словенський філософ Славой Жижек розповідає старий анекдот.

"Рабінович хоче виїхати до Ізраїлю. Радянський чиновник його запитує:

– Дозвольте дізнатися причину еміграції?

– Я маю аж дві, – відповідає Рабінович. – По-перше, я боюсь, що комунізм зазнає поразки й почнуться погроми.

– О, запевняю Вас, – реагує урядник, – це неможливо.

– Саме це і є другою причиною, – каже Рабінович."

Цим анекдотом Жижек ілюструє свою думку, що нині ідеологію годі відділити від реальності. Саме тому в ХХ столітті чимало ідеологій запропонували відповіді на різні соціально-політичні питання, у відповідності до способів розв'язання яких утворилися специфічні "класифікатори", наприклад, такі "маркери": лібералізм, консерватизм, соціалізм, націоналізм і деякі інші.

На думку Майкла Фрідена, новітні ідеології часто функціонують у формі політичних партій. Ми й самі помічаємо, що за нашими українськими партіями теж закріпилися згадані маркери. Проте хибно припускати цілковиту тотожність ідеологій і партій. Особливо руйнує цю класифікацію тяга до популізму. Але при спробі опису ідеології нерідко вдаються до маркування, починаючи з лівого до правого крила: від комунізму через соціалізм, лібералізм, консерватизм і так до граничного націоналізму. І все-таки подібну диференціацію вряди-годи заперечують. Можна почути як представники руху "зелених" люблять іменувати себе ні лівими, ні правими, а не менше, ніж "авангард". Зрозуміло, що кодифікація "лівий"/"правий" теж значною мірою ідеологічна, позаяк засвідчує, що ідеології є несумісними і завбачають жорсткий вибір. Зрештою, більшість сучасних ідеологій складні й не можуть зводитися до чогось простого, як-от лібералізм тільки до свободи, а консерватизм – до статус-кво й подібне.

Спробуємо поглянути на одну із старіших ідеологій – лібералізм. Мені трапилися цікаві міркування британського політичного оглядача Ендрю Гейвуда, котрий написав докладну працю про політичні ідеології. Отже, саме слово "ліберальний" іще від XIV століття означало розкуту особу. Спочатку воно передбачало відвертість мислення, а згодом пов'язувалося зі свободою та вільним вибором. Аж ось у ХІХ столітті його почали вживати як політичне кредо. Ліберальні ідеї були достатньо радикальними, адже віщували ґрунтовні й революційні реформи суспільства: відкидання божественного права монархії на користь конституційного та представницького уряду, критику феодальних прав, визнання свободи віросповідання й заперечення церковної влади. Поволі західний світ виробив цінності ліберальної демократії, де влада уряду обмежувалася на користь прав громадян, зокрема, на власність і свободу слова. Одразу ж віднайшлися критики лібералізму. Так, марксисти подібну позицію описують як "буржуазну ідеологію" домінантного класу, позаяк мірою розростання лібералізму деінде намічалася тенденція до спаду реформування.

Врешті-решт, лібералізм обернувся на ідеологію індустріального західного світу. Мало-помалу вияскравлювалася теза про його моральну нейтральність: "домінування слушного над добрим". Лібералізм виходить із гіпотези, що люди – розумні істоти, схильні до свободи думки. Обстоюється віра в соціальний прогрес, а кожна особистість унікальна й готова слідувати громадським інтересам. Ліберальна ідеологія підтримує ідею розвитку людини. Вона зустрічається спершу в теоретиків природного права, що походить від Бога, як-от у Джона Локка, котрий обстоював вільне життя і приватну власність громадянина, а також у творах Іммануїла Канта про ідею гідності й цінності кожної особи.

Британський філософ, економіст і політик Джон Стюарт Міл, автор трактату "Про свободу" (1859), виховувався своїм батьком, теоретиком утилітаризму Джеймсом Мілом, у винятковій вимогливості й суворості, через що пережив нервовий зрив. Після цього він просто не міг терпіти ніяких принук і відстоював свободу пригноблених (наприклад, ратував за виборчі права жінок), не погоджуючись на будь-які обмеження, що їх громада накладає на індивіда. Подібна позиція знаменує появу радикального індивідуалізму, котрий може породжувати й деякі парадокси. Так, здавалося б проста відмова від застосування пасків безпеки чи вдягання каски при керуванні транспортним засобом або ж складніший приклад, як-от уживання важких наркотиків, передбачає також урахування свободи тих, на кому можуть позначитися наслідки необачних дій.

Виникає питання: чому люди повсякчас поводяться так, як їм заманеться? Одну з відповідей на нього запропонували утилітаристи, стверджуючи, що люди – це раціональні й сконцентровані на собі істоти, котрі цілком здатні окреслити власний інтерес. А жодна авторитетна влада нездатна цього зробити. Філософ і реформатор адміністративного управління, економіки й права у вікторіанську добу Великої Британії, засновник утилітаризму Джеремі Бентам наполягав: кожен індивід прагне втіхи чи щастя у вільно обраний ним самим спосіб. Цей принцип дозволено підняти й на загальний рівень суспільства шляхом застосування міри "найвищого щастя", коли вдається спочатку задовольнити максимальну кількість людей, а потім уже говорити про перевагу інтересу більшості над меншістю. Натомість ліберали коригували ці погляди так: індивід повинен навчитися вгамовувати свої забаганки; в іншому разі доводиться мати справу з тиранією більшості.

Це зумовило дискусії з приводу того, що означає бути вільним. Інший британський історик понять Ісая Берлін у "Двох концепціях свободи та інших есеях" (1958) розрізняв "негативну" та "позитивну" свободу. Перша передбачає стан, коли індивід належить самому собі, поводячись на власний розсуд, і не підлягає втручанню чи примусові зовні. Друга характеризується автономністю індивіда, який усвідомлює шанси самореалізації та розвитку своїх здатностей і обдарувань.

Осягати підстави людського вдосконалення допомагає розум, через що лібералізм уникає патерналізму, наполягаючи на відповідальності за власне життя й піклуванні про свою долю. Хоча ліберали сповідують переважно оптимістичний погляд на людську вдачу, вони не конче скочуються до утопізму про найдосконалішу людину, розуміючи проблеми крайнього егоїзму. Вирішувати конфліктні ситуації вони пропонують шляхом дебатів, де виявляються передумови для осмислення тих або тих явищ і ситуацій, аби не допустити агресії. Застосування владного насильства вважається радикальним заходом вирішення проблеми, приміром, при самообороні чи протидії гнобленню, тобто коли розумні аргументи вже не діють.

Наріжним каменем лібералізму є також ідея справедливості, зрозуміла як віддавання кожному належного, відповідно до його заслуг. Наприклад, це може бути розподіл матеріальних благ: нагороди, пенсії, житло, охорона здоров'я, соціальна опіка тощо. Вагомим аспектом справедливості виступає фундаментальна ідея рівності, що її людські істоти отримують від народження, посідаючи моральну цінність того ж штибу, як природні права. Тобто неможлива будь-яка дискримінація за статевими чи расовими ознаками, за переконаннями, віросповіданням, походженням. Звісно, всі люди народжуються в різних соціальних умовах, мають несхожі таланти й надаються до різної роботи чи занять. Головне – правильно використовувати потенціал людини. Немає раритетних прав, а тільки рівність шансів у чесній конкуренції. В ХХ столітті ця ідея втілювалася не тільки у вимогах правового захисту чи надання медичного обслуговування, а й щодо забезпечення рівності гендерних можливостей, добробуту, поваги до інших культур і релігій.

Та на практиці видно, що в суспільстві є різні рівні заможності й соціального статусу, які відображають нерівний розподіл кваліфікацій і здатностей серед людей. Сучасні ліберали доводять, що соціальна справедливість передбачає віру в рівність у суспільстві. В "Теорії справедливості" (1970) американський політичний філософ Джон Роулз переймається проблемою розподілу суспільного блага та забезпечення, спираючись на ідею "рівності як безсторонності" й доводить таке: абичия свобода має узгоджуватися зі свободою кожного, а економічна нерівність виправдана лише тоді, коли слугує найбіднішим членам суспільства. Якщо класичні ліберали визнавали, що усунення феодальних стосунків дозволить індивідові діяти відповідно до його здатностей, то новочасні не втомлюються повторювати – нічим не обмежений капіталізм призводить до новітніх форм нерівності, коли привілеї для одних суттєво шкодять іншим.

Ще один вагомий аспект ліберальної ідеології увиразнюється через поняття толерантність. Вона означає готовність дозволяти людям мислити, говорити й чинити так, як би ми самі собі того не дозволили. Ще Вольтер писав, що не погоджується з багатьма висловлюваннями, проте готовий віддати життя за право їх виголошувати. Локк у "Листах про толерантність" (1689) наполягав: уряд захищає життя, свободу і власність, утім, опікуватися душами людей він не має права, бо це приватна справа. Тож толерантність є різновидом "негативної" свободи. Це свідчить, що в межах лібералізму народжуються свої суперечності. Наприклад, між прагненнями універсалізму (фундаментальні цінності, індивідуальна толерантність, права людини, ліберально-демократична культура) та плюралізму (плюралістичні цінності, політика відмінності, культурні права, мультикультурність).

Це означає, що ліберальна ідеологія, як і будь-яка інша, постійно зазнає трансформацій. Приміром, тепер уже доводиться навіть говорити про ситуацію постлібералізму, коли підважується теза про усталені режими, інституції та цінності, які могли б уважатися легітимною монополією. Тож ми й надалі будемо змушені шукати визначення слову "свобода" й вирішувати її парадокси.

Тарас ЛЮТИЙ, "Тиждень"