Я вважаю за моветон звичку таврувати все, що не подобається, «совком». Не тому, в совку не все було погано (en masse усе там було дуже погано), а тому, що не все погане є радянським. Охочі та схильні до казуїстики завжди можуть відшукати аналоги майже будь-якої паскудної «совковості» в розвинених країнах, принаймні, на певних етапах їхнього розвитку. Що жодною мірою не виправдовує ці паскудні явища.

І чи не кумедний парадокс, що один головний аргумент в арсеналі борців проти декомунізації - не те, що радянське є хорошим і вартим збереження, а те, що декомунізація проводиться «совковими» (тобто поганими) методами? 

Як, напевно, всі люди більш-менш мого віку, що вже мають своїх дітей, я досить часто розповідаю про життя в СРСР, яке встиг побачити і запам'ятати.

І розумію, як важко пояснити сучасній дитині головну відмінність від теперішнього життя - принизливе штучне звуження можливостей вибору, до якого більшість людей зрештою настільки призвичаїлась, що вважала і досі вважає його за благо. (Подивіться совкодрочерські пабліки у Вконтакті та Однокласниках - усе зводиться до «в нас не було лазаньї, але була баланда і нам було норм»).

А ті, кому цього не пояснили, можуть додумати все, що завгодно - і додумуються до футболок із серпом і молотом.

Думаю, що правильно розповісти про радянські часи, не лише про репресії та голодомори, а про сам дух тогочасного життя, є одним із найбільших викликів для освіти.