Ми сьогодні часто чуємо розповіді про популізм, популістів, загальний добробут. Як відомо, в більшості випадків популістами стають ті, хто бореться за владу або втратив її в силу різних причин. Всі вони тією чи іншою мірою відстоюють ідеї «соціальної держави», хоча, будучи при владі, робили те ж саме, що і можновладці сьогодні. Про це у своєму блозі на сайті "Новое время" пише академік НАН України Богдан Данилишин. 

Як відомо, автором ідеї «соціальної держави» або «держави загального добробуту» є німецький правознавець Лоренц фон Штейн - ідейний попередник правої соціал-демократії, теоретик «державного соціалізму» і критик марксистського комунізму. Цей термін застосовувався Отто фон Бісмарком у XIX столітті, коли він ввів в Німеччині соціальне страхування, щоб запобігти зростанню робітничого соціалістичного руху. Штейн включав в перелік функцій держави «підтримку абсолютної рівності в правах для всіх різних суспільних класів».

Особливо популярною теорія «держави загального добробуту» стала в Західній Європі після Другої світової війни. Державу загального добробуту відрізняє такі особливості: підтримка соціально незахищених верств населення (безробітних, пенсіонерів, інвалідів), усунення соціальної нерівності шляхом перерозподілу доходів, боротьба з безробіттям.

Бурхливе післявоєнне відновлювальне зростання західних економік, засноване на ендогенній схильності західноєвропейців до продуктивної праці і кумулятивних технологічних інновацій дозволило їм, в цілому, побудувати в своїх країнах до 1970-х років держави загального добробуту, поведінка яких відрізнялась вищенаведеними характеристиками. Все це відбувалося в рамках другої хвилі індустріального розвитку, і сильний вплив держави, її втручання в економічний розвиток, в рамках неокейнсіанських методів і інших форм державного дирижизму, давало досить позитивні результати в економічному розвитку європейських країн.

Однак приблизно з початку 1970-х років західні суспільства почали перехід до третьої хвилі промислової революції, про що тоді повідомили світові футурологи Елвін Тоффлер, Джон Нейсбіт, Деніел Белл та інші. Дана хвиля характеризувалася радикальним збільшенням невизначеності технологічного розвитку порівняно з другою індустріальною хвилею, який конституював, висловлюючись словами Ульріха Бека, будь-який економічний розвиток в цю епоху.

Створення персонального комп'ютера, інтернету, дія закону Мура в створенні комп'ютерних процесорів (згідно з яким кількість транзисторів, що розміщуються на кристалі інтегральної схеми, подвоюється кожні 24 місяці) підняло інформаційну революцію на небачену висоту. Просочування цих технологій в традиційну промисловість другої індустріальної хвилі, а також у внутрішню і міжнародну торгівлю значно підвищило продуктивність праці і її ефективність, зробило промисловість якісно іншою, що і призвело до виникнення стабільного перманентного процесу технологічного безробіття, яке тепер стає невід'ємною частиною будь-якого економічного розвитку: кожна новація в автоматизації скорочує робочі місця, які замінюються машинами.

Крім того, відбулася ще одна серйозна зміна. Складність технологічного розвитку стала такою, що стало теоретично неможливо навіть найкомпетентнішим фахівцям передбачити тренди в технологічному розвитку, що різко знизило можливості державного дирижизму в економічному розвитку національних економік.

Далі інформаційна революція призвела до посилення глобалізації світової економіки, яка стала особливо бурхливо розвиватися з розвалом Радянського блоку в 1991 році. Бізнес почав емансипуватися від національних держав. Офшорні юрисдикції почали ставати для нього притулком все більшою і більшою мірою. Сьогодні лідери інформаційної революції, такі компанії як Apple і Alphabet (материнська компанія Google) значною мірою використовують офшори для оптимізації сплати податків в своїх країнах, що призводить до недоотримання державами значних податкових надходжень, необхідних для проведення ними політики, яка знаходиться в межах теорії соціальної держави. Західні розвинені суспільства поки ще можуть у себе збирати значні податкові надходження, але тенденція розвитку інформаційного суспільства така, що стягуваних податкових надходжень буде ставати все менше і менше.

А деякі постсоціалістичні країни вже не можуть акумулювати податкові надходження в обсязі, необхідному для виконання елементарних функцій. Так, на початку 1990-х років угорський економіст Янош Корнаї придумав для Угорщини термін «передчасна держава добробуту» («premature social welfare state»), коли звернув увагу на той факт, що бізнес в Угорщині надмірно обкладають податками, і на соціальні потреби витрачається набагато більше коштів, ніж країна може собі це дозволити. В Угорщині 60% населення значною мірою залежать від держави і тому, відповідно, підтримують патерналістське суспільство. Це ж спостерігається і в Україні впродовж 25 років її незалежності - вельми значущі обсяги грошей перерозподіляються державою на користь незахищених верств населення.

Однак при цьому упускається факт, на який звернув увагу Корнаї: є багаті держави, які можуть собі дозволити мати соціальну державу, а є бідні держави (як Україна), які цього собі дозволити не можуть. Тому як в економіці витрати повинні корелювати з доходами. В іншому випадку держави стають банкрутами, і в кращому для них випадку змушені жити в борг, займаючи кошти на міжнародному ринку (як це відбувається в нашій країні). Але так довго тривати не може. Рано чи пізно таке фінансування нації, що живе не за коштами, буде міжнародними донорами припинено. Тому що, як я зазначив вище, процеси руйнування фінансової стабільності почалися також і на Заході. Що вже тоді говорити про нас?

Що нас чекає в майбутньому? Можливо те, що зараз відбувається, носить тимчасовий характер, скоро пройде, і країни Заходу залишаться перебувати в парадигмі розвитку соціальних держав? Думаю, ні. Світ переходить вже до четвертої промислової революції, яку відрізняє ще більше посилення процесів автоматизації, що призведе практично до зникнення «синіх» та «білих» комірців, праця яких буде повсюдно замінена машинами. Автоматизація створить, звичайно, нові робочі місця для кваліфікованих фахівців у різних галузях, але їх число не перекриє числа скорочених робочих місць. Багаті стануть ще багатшими, а середній клас переміститься вниз соціальної піраміди. Ось що станеться незабаром на Заході. Але держави Заходу змогли накопичити значні грошові кошти. Наприклад, у Норвегії в резервному фонді на кінець 2015 року накопичено близько $830 млрд. Крім того, уряд Норвегії проводить розумну і жорстку політику поповнення Державного нафтового фонду - чим вище нафтові ціни, тим менше бюджетні витрати і навпаки. І вони зможуть подбати про своє населення, закривши ці країни від іммігрантської навали, що, швидше за все, і станеться вже в найближчому майбутньому.

Але ось що будемо робити ми? Продовжувати руйнувати свою фінансову систему, не маючи ніякої економічної можливості підтримувати бідні верстви населення, з яких у нас практично складається все суспільство? Можна, звичайно, засунути голову в пісок і вирішувати тільки оперативні завдання: готуватися до зими і роздавати населенню субсидії на газ. Але це дуже і дуже скоро закінчиться крахом, і ми зануримося у такий соціальний хаос, що події 2014 року здадуться нам раєм.

Що ж робити? Для початку потрібно серйозно сприйняти реалії світового економічного і технологічного розвитку і не живити дитячих ілюзій. Ми повинні стати учасниками Четвертої промислової революції (шанс на це поки що є), а не займатися вирішенням національних проблем в рамках застарілої і вже нереалістичної теорії «держави загального добробуту», тим більше, що ми не може тепер цього собі дозволити. Звичайно, для цього потрібні сильні українські політики-державні лідери, які будуть відповідати викликам сучасного промислового розвитку і які наважаться сказати українському народу всю правду про сучасність. І ось тут виникає чи не найважливіше питання - чи є такі політики в Україні?