От веселі, брате, часи, все-таки, настали. Довкола нас - у нових партіях, в атестаційних комісіях до нових органів, у ЗМІ в ролі експертів, серед радників перших осіб, на чиновничих посадах є маса персонажів, суспільний статус яких - "блогер" або "активіст".

Читаєш новини, а там - "блогер N радить українській владі швидше проводити реформи", а "активіст Z закликає Путіна застрелитися". Ще якось може вкластитися в голові історія Семена Семенченка - людини, яка артистично створила міф про себе під час війни і завдяки воєнному соціальному ліфту вирвалася у владу.

У цьому може бути доля шарлатанства, авантюризму, але такі персонажі регулярно трапляються в історії, вона ж визначить їм ціну.

Розумію, коли цитують цікаві блоги реальних людей з реальними великими біографіями, з реальною роботою, місією. Це нормально.

Якщо ти - особистість, то наш час дає тобі можливість не залежати від майданчиків для висловлення думки.

Але, блогери й активісти, персонажі, яких не існувало в природі до 2013-2015-го років - чорт, хто ці всі люди і за рахунок чого вони живуть?

Не всі, звичайно, але багато хто - ні освіти, ні роботи, ні біографії. Лише терабайти постів, коментів і фоточки типу "на зустрічі блогерів з Ложкіним (Муженком, Гройсманом, Клімкіним, не важливо).

Можливо, пора визнати це професією?

Відкрити курси, факультети в університетах, організувати профспілки, створити нагороди...

Бо якось незручно - ці люди радять цілим країнам та їх лідерам, беруть участь у важливих державотворчих процесах, здійснюють неоціненний вклад у розвиток демократії та свободи слова, займаються громадським контролем за діями влади і не тільки влади, а формальний статус та соціальні гарантії - ніби в повій якихось...