Зараз зазіхатиму на святе – на український націоналізм.

Традиційна проблема українського націоналізму – відсутність економічної програми. Десятиліттями вона зводилася до однієї ідеї: коли Україна буде вільна, то вона розквітне. Можливо, саме тому протягом ХХ сторіччя так і не вдалося побудувати навколо націоналістичної ідеї широкої суспільної коаліції, яка призвела би до перемоги визвольних змагань, до перемоги в антиколоніальній боротьбі.

І нині знов українські націоналісти втрачають ґрунт під ногами, концентруючись, у кращому випадку, на питаннях української мови. А в гіршому – стверджуючи: "Коли Україною нарешті стануть керувати українці, то все буде в нас гаразд".

Розумієте, для них це достатня умова. Все решта станеться само собою: проблема чесного суду, проблема ефективного управління державною власністю, проблема залучення іноземних інвестицій, проблема корупції вирішаться самі собою.

Ну а якщо не вирішаться, то, значить, ці керівники-українці також виявилися несправжніми українцями. От прийдуть справжні, і все буде гаразд. Шукатимемо справжніх, без домішок чужої крові.

Часто цей середньовічний націоналізм спускається навіть глибше, до зовсім вже печерної ксенофобії: чужинці нам поробили, і тому нічого не виходить.

Водночас, практика життя доводить, що найзатятіші корупціонери розмовляють чистою українською мовою, носять вишиванки і сумлінно співають "Ще не вмерла...". А як буде треба, то не лише вишиванки, а й шаровари вдягнуть та пострижуться на оселедець.

То що, відкинути український націоналізм як безнадійний?

У жодному разі. Навпаки. І є для того дві причини.

Першу з них вказала у знаковій статті 2014 року всесвітньо відома журналістка Ен Еплбаум. "Націоналізм є саме те, що потрібно Україні", – написала вона, стверджуючи: країна зруйнується, якщо громадяни не будуть певними, що її варто захищати.

Другу причину вказав Каха Бендукідзе. Лише націоналісти роблять реформи, неодноразово підкреслював він, аналізуючи світовий досвід.

Український націоналізм нарешті мусить вирости із дитячих штанців і запропонувати програму реформ, які не стануться самі по собі. Замість звернення до минулого запропонувати програму майбутнього. Не ділити громадян на сорти, а запропонувати такий націоналізм, де б кожному захотілося би стати українським націоналістом.

Тільки я не бачу у націоналістичному русі лідерів, які прагнули би цього.