Успіх політичної та економічної трансформації держав завжди залежить від якості лідерів цих країн, від їх уміння зосередитися на вирішенні завдань, насамперед – державного і громадського характеру, пише в своєму блозі на "Новому часі" академік Богдан Данилишин. Крім того, державний розвиток може бути успішним, якщо вона спирається на сучасну наукову базу політичних і економічних наук, і адекватна їй.

Тому не може бути розвитку в країнах, де особи при досягненні певних посад займаються тільки питаннями посилення свого впливу за рахунок заходів корупційного характеру, а їх дії не є адекватними науковим правилам досягнення економічного успіху. Особливо важливе виконання лідерами другого пункту, оскільки бувають корумповані лідери, які справляються з питаннями управління господарського механізму країн і розвитку їх політичних систем, але не буває економічного розвитку у чесних лідерів країн, які зневажають закони економічної еволюції. В Україні в цьому питанні зараз найважчий випадок.

По-перше, за винятком тих представників влади, які є некорумпованими (деяких з них я знаю особисто), інші займаються лише вирішенням дрібних особистих питань. Крім того, ці "численні інші" щиро вважають, що саме вирішенням матеріальних питань вони повинні займатися. Втім, найчастіше зустрічаються важкі випадки дещо іншого роду.

Як приклад, цікава недавня суперечка одного віце-прем'єра з прем'єр-міністром Гройсманом. В якій цей віце-прем'єр щиро не розуміє, чого домагається від нього прем'єр-міністр і чому не може задовольнитися відповіддю про те, що завдання він передоручив іншим виконавцям. І нехай тепер за вирішення конкретних завдань соціального характеру ці виконавці самі й звітують. Але що робити прем'єр-міністру, якщо виявиться, що й ці виконавці комусь ще передоручили вирішення поставлених завдань (а, найімовірніше, так і є) – ходити по міністерствах і питати у конкретних виконавців про долю його доручення, в той час як віце-прем'єри і міністри будуть займатися якимись іншими приємними для них справами? Коментарі зайві. Крім як про повний розвал системи управління в країні, ні про що інше цей кричущий факт не може свідчити. І не тільки самої системи, а про підбір кадрів для державних органів, їх навчання.

Читайте також: Данилишин: Україні потрібна єдина національна ідея

По-друге, ми досі не виробили ідеологію національної економічної трансформації від кондової постсовкової держави у сучасну технократичну державу XXI століття. Ні в одній країні світу, яка здійснила політичну і економічну трансформацію, не було такого, щоб економічний розвиток в ній носив випадковий характер і залежав тільки від заходів дерегулятивного характеру в національній економіці. Між тим, такі лідери економічних реформ як Пак Чон Хі і Лі Куан Ю, навпаки серйозно втручалися в реалізацію економічних завдань, не залишаючи їх вирішення винятково на розсуду ринків.

Читайте також: Соціалістична ідеологія: чи можна ощасливити людство?

До речі, ми і дерегуляцію не можемо провести ефективно. Нині в Україні досі діє значною мірою соціалістичне у своїй філософії господарське законодавство, що має, в цілому, каральний характер щодо українських підприємців. Якщо в нашій країні мають намір проводити економічну політику, засновану на реалізації заходів, передбачених Вашингтонським консенсусом, то повинні розуміти, що вона заснована на положеннях "австрійської економічної школи", яка під головною рушійною силою економічного розвитку розуміє вільного підприємця. І якщо ми плануємо розвиток в рамках цієї теорії, то повинні, як найбідніша станом на сьогодні країна Європи, прийняти найвільніше господарське законодавство. Щоб і наші підприємці, і іноземні були максимально захищені від корупції державних чиновників.

Але ми "зависли" посередині. Ми не займаємося ні заходами дирижистського характеру, ні побудовою справді лібертаріанської економіки. Ми стоїмо посередині, як Буріданів віслюк між двома копицями сіна, який, як відомо, мало не помер, бо не міг вибрати, до якого стогу сіна йому рухатися. Боюся, що такою буде і доля української економіки,оскільки наш уряд та парламент не можуть сьогодні визначити, який же тип економічної політики ми вибираємо, а вибравши, навряд чи зможуть довго і зосереджено його реалізовувати без належної підтримки президента. Парламент уже сам заплутався – хто з них у коаліції, хто в опозиції, а хто взагалі невідомо де.

Якщо боротьба з корупцією – це досить тривалий соціальний процес, який може розтягнутися на десятиліття, то вибір тієї чи іншої економічної політики цілком можна було б здійснити за два з половиною роки. І нам категорично не можна пов'язувати прийняття тих чи інших заходів політичної трансформації та економічної політики з питаннями остаточної перемоги над корупцією. Італійці, наприклад, борються з нею століттями, і не можуть знизити рівень корупції до рівня сусідньої з ними Швейцарії. Може так статися, що і ми ще довго будемо боротися без особливого успіху з корупцією, і в цьому випадку в Україні довго не буде й економічної політики. І, таким чином, ми отримаємо в нашій державі і корупцію, і відсутність економічної політики. А така "гримуча суміш" остаточно доб'є економіку України.

Нам зараз критично необхідні справжні лідери-реалісти й одночасно лідери-романтики – ті, хто зможуть ставити перед собою реально досяжні цілі вже сьогодні, а не у віддаленому "світлому майбутньому", до якого ми можемо і не дожити. І при цьому ці ж лідери повинні бути ідеалістами-романтиками в тому сенсі, що їх більше будуть мотивувати завдання процвітання керованого ними народу та досягнення особистої слави, як успішних реформаторів, яким в майбутньому будуть вдячні українці за їх здійснення (як, наприклад, німці вдячні Людвігу Эрхардту, а чехи – Вацлаву Гавелові), а не питання особистого збагачення з метою купівлі будиночка в Альпах або на Гаваях. Я впевнений, що такі люди в країні є: згадаймо 2014 рік і Небесну сотню. А адже ще в 2013 році здавалося, що Янукович – це назавжди, але знайшлися люди, для яких прагнення до свободи і волі виявилося сильнішим за прагнення до простого виживання, коли втрачені всяка гідність, совість і сором.

Лідери, що володіють такими рисами, повинні з'явитися в країні. Й обов'язково з'являться. Вони відкладуть порожню балаканину в парламенті і на засіданнях уряду, вони зможуть здійснити те, чого від них очікують прості українці і проведення інституційних реформ, і вироблення економічної політики, і її реалізацію. Українці – дуже терплячий народ, якщо вони бачать, що лідери відповідають їх сподіванням. Але у них різко закінчується терпіння, коли вони бачать протилежне. Так було в 2014 році, і так буде далі. І я б на місці влади, в лавах якої можуть бути потенційні лідери, задумався б над цим, але не так, як задумався Буріданів віслюк.