Раз по раз у людини виникає враження, що живучи в суспільстві вона цілком здатна позбутися ідеологічного полону й почати мислити вільно й невимушено.

Щойно я вжив слово "ідеологія" не у політичному сенсі (хоча надалі буду говорити саме про конкретну ідеологію – соціалізм), а в широкому значенні. Якщо хочете, на загал ідеологією можна назвати певну стратегію існування. Наприклад, багатьом людям не хочеться, щоб інші знали про їхнє узвичаєне життя, а тому вони творять навколо себе специфічну ауру удаваності.

Зиґмунд Фройд колись навів один жарт, в якому істина звучить саме тоді, коли вона видається за брехню. Єврей докоряє своєму приятелю: "Ну і навіщо ти кажеш, що їдеш до Кракова, а не до Лемберґа (Львова), коли й так зрозуміло, що ти прямуєш у Краків?" Тобто, за замовчуванням, стосунки цих людей побудовані на говорінні неправди. І щоб заплутати співрозмовника один з учасників діалогу раптом навмисно говорить правду.

Часто стається так, що неправда в суспільстві сприймається вірогідніше, ніж правда. Тоді жити вигадкою стає загальноприйнятним узусом. Пригадаймо, що вживаючи певний порядок слів, які Джордж Орвел у романі "1984" назвав "новомовою" (newspeak), можна досягти особливого ефекту реальності, що присипляє мислення. Так, радянські вивіски "Слава труду!" чи "Народ и партия едины!" ще порівняно недавно сприймалися як даність і з різних причин не викликали особливого бажання перевірити їхню істинність. Один із героїв оповідання "Компроміс" Сергія Довлатова виходить на демонстрацію з транспарантом "Дамо сувору відсіч ворогам світового імперіалізму!" Міліціонерам забрало трохи часу, щоб розібратися, що тут не так. Адже слова і спосіб їх розстановки в цьому гаслі для "замиленого ока" мали нібито цілком звичний вигляд.

Щоб проілюструвати розмаїтість і неоднозначність ідеологічної побудови на прикладі соціалізму, я вдамся до огляду політичного оглядача Ендрю Гейвуда. Почнемо з етимології. Латинське дієслово "sociare" означає сполучати чи ділитися. З 1830-1840-х у Британії та Франції соціалістичні ідеї поширювалися під впливом поглядів Роберта Оуена та Сен-Симона, котрі часто апелювали до класичних творів у питаннях облаштування суспільства: "Держави" Платона чи "Утопії" Томаса Мора. Соціалізм виникав із протесту проти капіталістичних форм господарювання та під впливом зростання нової суспільної сили – пролетаріату. Маючи спільне коріння з лібералізмом, яке полягало в просвітницькому ідеалі розуму й ідеї прогресу, соціалізм таки не приймає вільного ринку та капіталістичного виробництва. Соціалісти переймалися нелюдськими умовами існування робітничого класу, низькою оплатою праці, тривалістю трудового дня, залучення до тяжкої праці жінок і дітей, нарешті, загрозами безробіття. Пролетарі часто були містянами в першому поколінні й майже не розумілися на особливостях і умовах функціонування суспільних інституцій. Тому для захисту їхніх прав соціалісти часто-густо вдавалися до форм радикальної боротьби. Якщо француз Шарль Фур'є ратував за створення спільнот, які функціонують на основі співпраці та любові, то німці Карл Маркс і Фрідріх Енґельс створили теорію про історичні права пролетаріату й невідворотне революційне повалення капіталізму.

Та під кінець ХІХ ст. спостерігалися зміни умов виробничих відносин, що допровадило до інтеграції робітничого класу з капіталістичним суспільством і утруднило розвій революційної боротьби. Це призвело до суттєвого розпорошення соціалістичного руху. Одна частина соціалістів здобувала владу на виборах і шляхом реформ, а у відсталих країнах, на штиб Росії, більшовицький режим було встановлено після збройного перевороту й повалення монархії. В ХХ ст. соціалістичні ідеї поширилися в країнах Африки, Азії, Латинської Америки. Втім, з огляду на нерозвиненість капіталізму в тих краях, ідея класової боротьби набувала антиколоніального прояву. Після Другої світової війни більшовицька модель комунізму була нав'язана країнам Східної Європи, а згодом до неї пристали Китай, Північна Корея, Лаос, В'єтнам, Камбоджа. Насамкінець ХХ ст. соціалізм зазнав кілька показових поразок, зокрема, в Східній Європі, що навіть дозволило говорити про його смерть.

Як альтернативу капіталізмові соціалізм можна розглядати як економічну модель, пов'язану з колективізацією та плануванням. Соціалістична ідеологія розглядає спільноту людей як основу суспільства, котрі об'єднані заради подолання їхнього нестерпного середовища. Індивіди мають реалізувати свої інтереси в співпраці, ніби "товариші" чи "брати-сестри". Важливу роль тут відіграє поняття суспільного класу, в межах якого й відбувається єднання. Непорозуміння між класами виникає внаслідок експлуатації одних іншими. Зокрема, в марксизмі виникнення класів зумовлюється поділом між капіталом і працею.

Людину соціалісти розглядають як істоту, здатну суттєво змінюватися під впливом суспільства. Вирішальна роль тут належить колективному вихованню. Йдеться не про те, якими є люди, а якими вони можуть стати. А також не лише про матеріальні, а й моральні чинники. Іншими вагомими принципами соціалізму є рівність, усунення ієрархії, розподіл благ на основі людських потреб. Рівноправність розуміється як рівність доходів, чим досягається справедливість у суспільстві. Нерівність виникає не з природи, а в суспільстві й призводить до конфліктів. Ось чому рівність досягається лиш у спільній праці. Продуктивна діяльність уважається невід'ємною ознакою людської природи та суспільства. А свобода узгоджується з рівністю.

Соціалісти по-різному критикують приватну власність. Багатство, яке отримане в результаті спільної праці людей має належати спільноті. Крім того, власність часто спричиняє моральну зіпсованість. Люди вірять, що щастя досягається винятково в гонитві за матеріальними благами. Вони не можуть зупинитися в цих перегонах і жадають більшого, а ті, хто позбавлені всього, – прагнуть увійти до числа власників. Ось чому соціалісти ставлять собі за мету зруйнувати інститути приватної власності. Більшовики вважали, що соціалізм можна збудувати шляхом націоналізації багатств і контролюванням економіки з боку держави. Після впровадження планової економіки й колективізації спільну власність вони почали тлумачити як державну. Виникла особлива форма державного соціалізму, котра в багатьох випадках, за іронією, нагадувала державний капіталізм.

Отже, соціалісти висувають ідеал людського благополуччя, що досягається шляхом ліквідації бідності та проголошують можливість для всіх долучитися до матеріальної та духовної спадщини, орієнтуючись на майбутнє. Соціалістична традиція з ХІХ ст. привчала прислухатися до вимог робітничого класу. Кілька її версій носили месіанський і утопічний характер. Деякі марксисти сповідували життя в комунах і кібуцах, де сім'я, приватна власність і розподіл праці були скасовані. Французькі та британські протосоціалісти (Фур'є, Оуен) прагнули радикальних принципів рівності, а синдикалісти хотіли замінити державу політико-економічними формами. Інші соціалістичні версії схилялися до ліберальної демократії. Приміром, соціал-демократи є прихильниками еволюційного шляху, індивідуальної свободи й рівності.

Побудувати соціалістичне суспільство передбачалося різними шляхами. Революційні соціалісти головним засобом досягнення своєї мети бачили радикальні зміни, що призводили, як правило, до політичної диктатури, репресій і ліквідації опозиційних сил. Масштаб і спрямування протестів могли бути різними. Так, французький соціаліст Оґюст Бланкі пропонував створити лише невелику групу конспіраторів, а марксисти готували цілу пролетарську революцію. Російським більшовикам під проводом Леніна так і не вдалося організувати широкомасштабного повстання (1917), а революція на чолі з Мао Цзедуном (1949) спрямовувалася проти японців і китайського націоналізму. Аргентинський революціонер Че Ґевара керував силами партизанських загонів у різних латиноамериканських країнах, зокрема, сприяв перемозі кубинської революції (1959), що привела до влади Фіделя Кастро. В'єтнамська визвольна революція велася проти французів і американців (1975). Деякі з цих революцій мали наслідком утілення фундаменталістських цінностей. Наприклад, коли до влади в Камбоджі прийшли Червоні кхмери на чолі з Пол Потом, дату встановлення свого режиму (1975) вони оголосили "роком 0". А Мао не раз казав: "Влада міститься в дулі карабіна".

Що ж до еволюційного соціалізму, то подібним шляхом рухалося Фабіанське Ттовариство (засн. 1884), назване на честь римлянина Фабіуса Максимуса, котрий застосовував захисну тактику проти військ Ганнібала. Його представники під проводом Беатрис Веб (1858-1943) і Сіднея Веба (1859-1947) обстоювали парламентаризм у Британії, поєднання справ політичних і освіти. Так само Фердинанд Ласаль (1825-1864) стверджував, що розширення демократії вплине на забезпечення потреб робітничого класу, а соціалізм настане в результаті поступових реформ.

Саме з цієї різноманітності й виростає відомий пострадянський синдром, утілений в гаслі: "Какую страну потеряли!" Живучи в цілковитій ізольованості, людині стає годі уявити, що можна потрапити в ситуацію вибору. Останній передбачає не лише не обирати, але й бути нещасливим. Тепер, опинившись перед вибором, чимало людей відчувають себе бідними й скривдженими. Їм кортить повернутися у той омріяний стан соціалістичного невідання. Та закінчити я хотів би словами російського семіотика й лінгвіста Вадима Руднєва, який в рецензії на працю Славоя Жижека про ідеологію дотепно зауважив: нехай капіталізм – це нещасливий світ вибору, та за соціалізму право бути щасливим не раз перетворювалося на примус.

Тарас ЛЮТИЙ, "Тиждень"