Поблизу Балтійського моря чомусь завжди почуваюся, як удома. Наприклад, у Литві мене часто вважають за місцеву, розпитують дорогу, і коли до друзів у кав'ярні звертаються англійською, до мене окремо литовською.

Думаю, то за світлі очі, русу косу і широкі вилиці. А то в школі аж образливо було, коли в усіх героїнь укрліт стандарт "каріочі-чорніброви", а біляві – то якісь "плохенькі", особливо в Нечуя. Бо в бабусиному селі біля Острога всі мої друзі були білобрисими, а чорняві там були радше винятком.

Читайте також: Усіх має об'єднати державна мова: балтійська відповідь на наше мовне питання

Але найбільше відчуття дому загострилося у Ґданську біля музею бурштину. Там є фонтан, де можна серед камінців виловлювати дрібні бурштининки. І поки всі вишукували по піщинці-дві, ми намили по пригоршні. Що то значить з Волині. Очі горіли, бурштинова лихоманка прикувала до фонтану, попри холодну воду і ще не відвідану набережну. А набережна там ювелірної краси, де у вітринах плавиться бурштинові градини і краплі. Такі крамнички і вивели мені формулу міста, де почуваюся вдома. Така бурштинова ідентичність.

Читайте також: Чому без мисткині не обійтися й чим можна замінити двигун

А ще звернула увагу на напиcи – бо скрізь Bursztyn польською і Bernstein німецькою. А північніше це було Gintaras у Литві і Dzintars у Латвії. І тут я вирішила, що сміятимусь в обличчя всім, хто виправлятиме, мовляв, "бурштин" українською, а "янтар" російською. Бо бурштин це по суті з німецької, а янтар із литовської. Й обидві назви в нас мусять бути правильні. Бо Україна – це там, де сходяться бурштин і янтар.