Однією з найбільших проблем України, крім російської агресії, є повільні темпи реформ, зазначає в своєму блозі на "Новому часі" колишній уповноважений президента України з міжнародних питань енергетичної безпеки Богдан Соколовський. Про них багато дискутують і в нас, і за кордоном, хоча наша держава чомусь гальмує. Чому? Що робити? Наші партнери (зокрема, МВФ) навіть вимагають прискорити окремі перетворення. Разом з тим, майже не виникає питання, що ми реформуємо, де точка відліку, як оцінювати результати реформування тощо. Зокрема, наше суспільство інколи, на жаль, недалекоглядно критикуючи все, мало задумується над тим, чого чекати від змін, якими глибокими вони мають бути, які пріоритети, які перетворення головні, а які – другорядні.

У цьому контексті було б доцільно зосередитися на засадничих реформах, що враховують напрацювання минулих поколінь, які докладали зусиль для відновлення української державності. Очевидно, що колишні бачення реформ не можуть бути тепер калькою, а мають бути заново опрацьовані у прив'язці до актуальних українських і світових реалій.

По-перше, слід би запровадити нову систему набуття громадянства України. Адже після референдуму за незалежність України 1 грудня 1991 року, на якому "за" проголосували 90,32% з 84,18% мешканців УРСР, які мали право голосувати, українське громадянство отримали автоматично всі, хто проживав на той час на території нашої республіки. Тобто, українське громадянство отримали навіть близько 10% явних противників української незалежності, хоча наприкінці 80-х – початку 90-х років минулого століття вважалося, що всі ті, хто проживав в УРСР, але не бачив себе громадянином незалежної України, мав отримати довічне право на ПМЖ (постійне місце проживання) в Україні з обмеженнями щодо виборів, державної служби тощо. Так, на жаль, не сталося. Більше того, багато з тих, хто не хотів незалежної України в 1991 році, та їх послідовники активно проникли й утвердилися в українській владі, де разом з українськими колаборантами сформували п'яту колону – як тепер прийнято говорити.

Рано чи пізно, цю помилку необхідно виправляти з урахуванням українських національних інтересів і світового досвіду. Можливо, найближче нам досвід країн Балтії, де з набуттям державності громадянство одержали далеко не всі, хто мешкав у цих республіках СРСР – багато хто отримав ПМЖ. Але цей досвід не може бути прямо застосований, адже, зокрема, з часу розпаду СРСР минуло вже 25 років. З іншого боку, за цей час у згаданих країнах напрацювали немалий досвід (і позитивний, і негативний), який вартує нашої уваги.

По-друге, було б доцільно на основі детального аналізу, наукового зокрема, запровадити новий, оптимальний адміністративно-територіальний устрій нашої держави. Адже ділячи УРСР на 25 областей і 490 районів, імперський СРСР успадкував і розвивав одну з ключових функцій імперій – закабалення й обмеження будь-яких прав українського етносу. Були навіть спроби збільшити кількість адміністративних одиниць. Але це вимагало значного збільшення затрат на утримання державного апарату при тій самій його ефективності. В незалежній Україні таке питання неактуальне. Тому в нашій державі було б доцільно суттєво скоротити і встановити оптимальну кількість областей (за спільними цінностями мешканців, за рівнем самозабезпечення?) й укрупнити райони (можливо, за традиціями мешканців?), зосередивши там основу місцевої влади, а не в обласних центрах, як було в УРСР. Все це – в контексті децентралізації, з метою скорочення апарату, підвищення соціальних стандартів тощо.

По-третє, було б доцільно зробити "інвентаризацію" всіх наших потреб і можливостей. На основі результатів такої "інвентаризації" об'єктивно змоделювати функціонування та розвиток держави, зокрема, нашої економіки, передбачивши розвиток, скорочення і навіть ліквідацію існуючих галузей, створення та розвиток нових галузей, яких нема, або модернізувати існуючі. Окремих видів продукції в УРСР вироблялося більше, ніж споживалося, а інші товари, які республіка потребувала, завозили з решти радянських республік – тепер вона імпортується, часто контрабандою.

Без результатів такої "інвентаризації" не зрозуміло від чого відштовхуватися при відповідних розрахунках зробленого. Адже тепер ми констатуємо досягнення відносно невідомої точки відліку.

По-четверте, забезпечити ефективність української влади, очистку її від антидержавних елементів та оптимальну кількість держслужбоців.

У цьому контексті варто наголосити, що неефективність і навіть слабкість владної системи в Україні обумовлена, насамперед, особливостями авторитарної (успадкованої від СРСР) системи влади – коли в будь-якому міністерстві чи відомстві всі рішення (і стратегічні, і тактичні) приймаються, як і колись, керівництвом, фактично не враховуючи думки (інколи навіть усупереч) рядових держслужбовців, які безпосередньо відповідають за відповідний напрямок. Отже, діяльність таких рядових чиновників до певної міри позбавлена сенсу, а відтак відомство, яке вони представляють, в цілому є неефективним, у порівнянні з подібними відомствами в країнах з усталеною демократією. Таким нашим відомством відносно просто маніпулювати – з цією метою часто запроваджували агентів впливу і використовували колаборантів у вертикалі керівництва цього державного відомства (органу, організації тощо). При цьому охоплювати безпосередньо всіх рядових співробітників не потрібно і нема в цьому необхідності, адже це вимагало б значних сил і засобів.

Крім цього, варто наголосити на тому, що на сьогодні в українській владі кількість держслужбовців завищена. Правдоподібно, в ній запроваджено антидержавні елементи (або, як тепер прийнято називати, п'яту колону), через яких відбувається маніпулювання відомством, а відтак – нашою державою.

Отже, в контексті реформування наявної української системи влади, насамперед, було би доцільно, принаймні на перехідний період (два-три роки) забезпечити, аби адміністратори (керівники) враховували, але не визначали суті діяльності підлеглих співробітників. У цьому контексті необхідно "змістити згори до низу" точку прийняття рішення в системі державного управління і таким чином, зокрема, підвищити відповідальність і ефективність рядових співробітників, а відтак – ефективність всієї владної системи.

П'яте, запровадити нову, ефективну кадрову політику на державній службі. У цьому контексті варто наголосити, що на сьогодні в Україні є державна кадрова політика, яка, по суті, також успадкована від минулого: тепер, як і колись, безпосередньо чи опосередковано кадрову політику повністю визначає перша особа відомства чи організації безпосередньо чи через уповноважену ним особу, враховуючи насамперед особисту відданість, тобто – через призму особистого фактору.

Нова державна кадрова політика мала б передбачати, насамперед, виключення особистого фактору як визначального чинника при призначенні чи переводі співробітника на іншу посаду. З цією метою пропонується сформувати атестаційно-кадрову комісію, яка б незалежала від керівництва і формувала кадрову політику цього відомства чи організації.

Тут варто наголосити, що кінцеві кадрові рішення аргументовано приймає керівник відомства, якщо на це нема заперечень кадрової комісії.

Атестаційно-кадрову комісію проходять усі, хто бажає працювати на конкретній посаді в конкретному відомстві, зокрема й ті, хто працював у структурі. Причому через цю комісію працівник державного органу (чи організації) має проходити при кожному підвищенні по посаді, але не рідше одного разу на два роки. А всі ті, хто не проходить кадрової комісії, на жаль, скорочуються.

На жаль, згадані реформи протягом останніх 25 років не були зроблені. В результаті, ми фактично живемо в ослабленій радянській системі із зміненими назвами органів, структур і установ. Але здійснення згаданих реформ забезпечило б незворотність розвитку нашої держави, а тому навіть із запізненням їх треба робити. Без перебільшення, їх можна вважати засадничими чи основними для нашої держави. Запроваджуючи їх, слід мати на увазі, що ніхто з-за кордону, маючи добрі наміри до нас, ніколи їх не вимагатиме, оскільки майже ніяка країна в цьому безпосередньо не зацікавлена – це стосується тільки нас.

Для прикладу, можна навести нинішню позицію Нідерландів після референдуму щодо Асоціації Україна – ЄС: якби в нашій державі, зокрема, в системі української дипломатії, були запроваджені згадані в цьому матеріалі засадничі реформи, а відтак, в Посольстві України в Нідерландах була би оптимальна кількість співробітників і було би нормальне фінансування діяльності української дипломатії, то можна було б вимагати відповідної роботи всього посольства та кожного його співробітника, а відтак – обґрунтовано очікувати позитивного налаштування і населення, і влади згаданої країни до нас. Заради справедливості, забігаючи наперед, варто наголосити: нема ні першого, ні другого, ані третього, а відтак – ми намагаємося дивуватися чому населення Нідерландів на референдумі висловилося проти асоціації України з ЄС, але практично не задумуємося над тим, що з нашого боку не так. І, за теперішніх обставин, не факт, що подібна ситуація не повторилася б і в інших країнах ЄС.

Читайте також: Без насильства: менше крові – більше поту!

Важливо наголосити, що зазначені п'ять засадничих реформ в Україні сприяли б також підвищенню ефективності всієї влади, скороченню майже вдвічі кількості держслужбовців, забезпеченню українського народу зайнятістю, ментальному зближенню влади з народом, яке визначає довіру народу до влади тощо. Останнє особливо важливе, оскільки в часи імперій в Україні встановилася і зберігається дотепер дивна закономірність: відразу після обрання нової влади їй починають недовіряти. І це відбувається насамперед тому, що влада і суспільство жили і живуть в різних системах цінностей, фактично мають різні ментальності.

Отже, для вивчення і врахування наших національних інтересів та світового досвіду, для детальної розробки і впровадження згаданих реформ мають бути сформовані (шляхом таємного голосування?) відповідні органи (комісії) з участю громадськості, яким би довіряли люди на місцях, а відтак – і весь український народ. Очевидно, що формування таких комісії має робитися в рамках українського законодавства – в разі необхідності його треба доповнити шляхом прийняття нових законів. Наприклад, до комісій мають входити три рівні частини з правом вето кожна на кінцеве рішення: фахівці (1/3 загальної кількості), представники громадськості (1/3 загальної кількості) і представники аналітичних і наукових кіл (1/3). Представники громадськості та аналітичних і наукових кіл обираються (призначаються) на рік і після роботи в таких комісіях, можуть обиратися (призначатися) не більше, як два рази, не мають права якийсь час (мабуть, 5 чи 10 років) обиратися і бути призначеним у владу.

Читайте також: Казка без моралі: що стоїть за цифрами ВВП й очікуваної тривалості життя

Фактично мова йде про започаткування держави заново. Тут, насамперед, треба виходити з того, що запровадження таких змін в Україні – основа творення нашої держави. Інакше наша держава приречена бути колонією – якою б не була назва: Україна, УРСР, Малоросія тощо.

Здійснення згаданих засадничих реформ в Україні стало би надійною основою подальших перетворень та, зокрема, забезпечило б радикальне незворотне зростання українського ВВП і успішну боротьбу з корупцією, що вельми актуально як для нас, так і для світу. Крім цього, наша держава була би набагато сильнішою, зокрема, здатною захищатися від зовнішньої агресії.