Недавно ми мали конференцію у Швейцарії. Наш господар, професор Ульріх Шмід, повів на вечерю до ресторану навпроти будинку, де жив Ленін. Саме звідси почалася його подорож у запломбованому німецькому вагоні до революційної Росії.

Про це йдеться у фільмі Даміано Доміані Il treno dі Lenin 1988 року. Стрічку варто подивитися хоча б заради Бена Кінґзлі, який грає Леніна. Але, як буває з добрими фільмами, він неправдивий. Кіношна версія цієї історії більше свідчить про лівацькі симпатії режисера, ніж про те, що було насправді.

А було так. Спільна подорож тривала у дрібних сварках. У вагоні Ленін вимагав для себе привілеїв. А коли їх порушували – пасажири з сусіднього купе надто голосно сміялися, а курці задовго сиділи в туалеті – він влаштовував розгони й розбірки.

Ці та інші деталі подає Роберт Сервіс у біографії Леніна. Оригінал і російський переклад гуляють Інтернетом, прочитайте – не пожалкуєте: це історія іншого Леніна – не вождя світової революції, а реальної людини, зі плоті та крові. Сервіс показує, що за звичками й поведінкою Ілліч був типовим представником європейського середнього класу. В його уяві все добре було європейським. Добре життя було європейським. Цивілізація була європейською. А тому решта світу теж має бути європеїзована.

Суть ленінізму часто передають короткою фразою – диктатура пролетаріату. Забувають, однак, що диктатура пролетаріату була не самоціллю, а інструментом для іншої мети: зробити так, щоб пролетарії всього світу зажили по-людськи – так, як європейський середній клас. Ради цього Ленін робив революцію. Щоб спочатку, за соціалізму, було "від кожного за здібностями – кожному за результатом праці", а потім, за комунізму, стало "від кожного за здібностями – кожному за потребою".

Під час вечері професор Шмід розповідав про пропозицію швейцарського уряду: платити всім громадянам 2,5 тисячі швейцарських франків на місяць, без різниці, як вони живуть, чим займаються і чи займаються чим-небудь узагалі. Всі далі одержуватимуть свої зарплати (середня становить близько шести тисяч швейцарських франків, лише 10% матимуть менш як чотири тисячі – "Країна"). Але уряд надаватиме базові 2,5 тисячі, решту доплачуватиме роботодавець. Однак на 2,5 тисячі у Швейцарії можна спокійно прожити. Якщо так, то навіщо працювати?

В останні десятиліття ми стали свідками смерті робітничого класу на Заході. Зараз його можна знайти лише у країнах чи регіонах із найнижчим рівнем життя, куди в пошуках надприбутків переносяться найбільші світові компанії. Приклад Швейцарії показує інший можливий сценарій майбутнього: смерть праці. Технології можуть витіснити людську працю, і вона перетвориться у щось на зразок хобі.

За радянських часів був анекдот:

– Чи можна побудувати соціалізм у Швейцарії?

– Можна, але Швейцарії шкода.

Якщо план тамтешнього уряду вдасться (голосування заплановане на червень – "Країна"), то у Швейцарії буде не те що соціалізм – комунізм. "Кожному за його потребою" – і без будь-якого тобі ленінізму!

Це ще раз ставить питання про сенс насильства в історії. Ради чого були загноєні комунізмом сотні мільйонів росіян, китайців, українців, кампучійців та інших, якщо ідеалу "кожному за його потребою" можна було досягти іншими, мирними засобами?

Можна заперечити, що стиль життя пересічного швейцарця ресурсно дуже розтратний. І якби так захотів жити кожен на Землі, то нашій планеті не вистачило б ресурсів. Та навіть еко­номісти-ліваки кажуть: ресурси не вичерпаються найближчі 50 років. А тому не можна позбавляти відсталі народи права на добробут лише тому, що на всіх забракне ресурсів.

Не я перший, хто каже: даремно Ленін сідав у запломбований поїзд. Ліпше лишався б у Швейцарії. І сьогодні його правнуки – не від Крупської, а від Інеси Арманд – мали б щонайменше 2,5 тисячі франків.

Хай цей приклад дасть привід замислитися тим, хто хоче в Україні нової хвилі насильства, щоб реалізувати ідеали Майдану. Він хотів європейської України. Історія ж показує, що цієї мети можна досягти й без насильства.

Як писав мій улюблений Франко: "Менше крові – більше поту!"