Коли мої діти почали у 9 років навчатись у іспанському колехіо, їм дуже не сподобалась одна форма роботи - коли групі учнів давали якесь завдання, а група мала виконати те завдання. Члени групи, а це, як правило, було троє дітей, мусили домовитись між собою, як робити завдання. Мусили розподілити завдання на частини. Потім разом мали написати результата роботи. Оцінка була для усіх одинаковою.

Читайте також: Українка про європейські звичаї: В Іспанії не завжди по одягу відрізниш безпритульного від лікаря

Моїх дітей злило, що було важко домовитись. Що часто члени групи були незацікавлені , і тому доводилось комусь одному робити майже усю роботу. Дітям не подобалось, що їхній добрий результат незаслужено отримували недобросовісні члени групи. Такі самі завдання мої діти (вже студенти університету) роблять і зараз. І так само не дуже люблять таку роботу. Але якщо у колехіо вчитель ділив учнів на групи, то в університеті студенти вже самі утворюють групи. Це вже більше подобається моїм синам.

І ще хочу додати, що у іспанських школах багато дітей від першого до останнього класу багато разів змінюють однокласників, особливо при зміні вікової групи. Не знаю, яку мету ставить перед собою іспанське міністерство освіти, але мені здається, що тут є багато позитивного. Можливо, іспанські діти не мають дуже глибоких дружніх стосунків зі своїми друзями дитинства, але вони вміють швидко налагодити стосунки з новими людьми. А колективні завдання дітям, на мою думку, сприяють тому, що іспанців з дитинства навчають вмінню співпрацювання, вмінню вирішувати разом якісь проблеми.

Читайте також: Враження від українських правоохоронців. Розповідь заробітчанки з Іспанії

У іспанців я не бачу індивідуалізму, так притаманного українцям. І ще маленькі іспанці, так само як і їхні батьки, хороші дипломати і не люблять категорично засуджувати своїх товаришів, завжди залишають двері відчиненими.