Російський "плутонієвий" ультиматум - це не акт сили, натомість він є актом цілковитого безсилля та безпорадності.

Шантажуючи Захід зупинкою в односторонньому порядку виконання угоди між РФ та США щодо утилізації плутонія, Росія фактично визнає свій чистий програш у політико-економічному та дипломатичному протистоянні, яке вона сама ж фактично і розпочала, здійснивши анексію Криму та агресію на Донбасі.

Намагаючись перевести це протистояння на інший щабель, а отже вдаючись до елементів ядерного шантажу, Москва нині істерично вимагає від Заходу відміни всіх санкцій, які "не приносили РФ жодної шкоди", якщо вірити попередній браваді кремлівської пропаганди.

Понад те, вона ще й вимагає виплати їй компенсації від дії цих санкцій та (sic!) російських контрсанкцій, які Москва сама на себе наклала у відповідь на західні санкції! Певно таки дуже боляче все це б'є по самопроголошеній "наддержаві", що "встає з колін".

Також Путін вимагає згортання інфраструктури НАТО в Європі, скорочення американських військ у країнах-членах Альянсу, відміни "акта Магнітського" та закону США про підтримку свободи України. Не вимагає хіба що підвищення цін на нафту та повернення Януковича у Межигір'я.

Окрім свого очевидного безсилля, Росія вчергове демонструє чого варті укладені з нею угоди. Адже цю було підписано ще 2000-го року, і навіть профінансовано Заходом (так-так, домовляючись, Росія наполягала на тому, аби виконання нею цього договору фінансувалося не нею самою, а американцями).

І ось угода вже 16 років як укладена, але замість сумлінно виконувати, Москва раптом висуває додаткові "умови" її виконання. Паралельно звинувачуючи своїх партнерів у невиконанні, звісно ж. Цілком у російському шахрайському стилі.

Але такі ультиматуми лише заганяють РФ ще глибше у кут, в якому вона й так перебуває завдяки своїм незграбним агресивним діям.

Розв'язка стає ближчою.