Ви раптом не знаєте імені головного архітектора Лондона? І я не знаю. Не певен навіть, що в них такий є. А Лондон є. І має своє неповторне обличчя, яке намагаються копіювати в інших країнах. Тож не в посадах річ.

Київ нарешті після низки гучних заяв, плачів і прокльонів отримав головного архітектора. Людину, яка, попри назву своєї посади, не є «головною над архітекторами», тобто не може безпосередньо їм щось наказати чи заборонити, але яка опосередковано визначає правила й тренди для всього подальшого розвитку міста. Тепер кажуть, що процедура виборів на керівні посади в нас заздалегідь недосконала, краще б уже призначали по-старому, вольовим порядком.

Апріорні претензії до нового головного зодчого визначаються його попереднім творчим шляхом. Адже він був не лише автором споруд непереконливої естетичної та функціональної якості, а й довгий час працював у команді одного зі своїх попередників на цій посаді, феєричного Сергія Бабушкіна, а вже до нього в людей зі смаком і мінімальним візуальним досвідом накопичилася сила-силенна звинувачень.

«Архітектура - політика, застигла в камені» - перефразував відомий афоризм російський критик та урбаніст Ґріґорій Рєвзін. Архітектура розповідає нам про епоху правдивіше, ніж це можна передати будь-якими іншими засобами. Перетворення в нашій столиці за останніх 100 років - матеріал для бригади психоаналітиків, свідчення провінційних амбіцій і неосвіченості кожної наступної влади. Будьмо відверті, Київ початку XX століття був сонним губернським містом, яке змусили забути про його державну славу, але натомість він був затишним, пристосованим для життя, співмірним окремій людині. Те, що зробили з містом у 1940-1950-ті, у 1960-1970-ті й особливо за незалежності, - приклад того, як ідея (імперська, утопічна, знову імперська, нарешті в останні роки наймогутніша з усіх ідея зажерливості) придушує антропологію. Його нинішнє обличчя - це викапаний Свирид Петрович Голохвастов, який одружився з дочкою олігарха й тепер щосили ховає сліди своєї колишньої цирульні.

Читайте також: Схемы Черновецкого: в Киеве снесли еще один памятник архитектуры

Але слід поставити безжальне запитання: чи має у своєму арсеналі альтернативне соціальне замовлення київська громада й навіть ширше, адже столиця належить не лише киянам, а й усім українцям? Відповідь слід шукати в гучних скандалах навколо новобудов останніх років. Я згадаю кілька.

Чотири роки тому компанія СКМ почала була споруджувати офісний центр біля підніжжя Андріївського узвозу. Андріївський - охоронна територія, до того ж зі складною гідрогеологією. Близько тисячі киян організували масові акції протесту біля мерії та штаб-квартири Ріната Ахметова. Хай як дивно, подіяло,

проект відкликали. Це можна було б вважати позитивним прецедентом, якби в результаті тиску було забезпечено комплексну реставрацію легендарної вулиці та прилеглих територій, проте на проштовхування такого порядку денного в громадськості вже забракло енергії.
Трохи пізніше розгорнулися акції протесту проти будівництва торговельно-офісного центру в Гостинному дворі на Подолі. Позиція захисників була не в усьому переконливою, Гостинний двір - ніяка не пам'ятка, а типовий макет, «новобуд» 1980-х, але пафос принаймні був зрозумілий: активісти виступали за створення замість чергової галереї бутиків повноцінного громадського простору в серці історичного кварталу. Результат: будівництво припинили, руїни руйнуються. Можна згадати ще Пейзажку - теж перемога чи ілюзія перемоги? Натомість не було, здається, жодного солідарного спротиву, коли будували взірці перукарської естетики на Грушевського, Мазепи, Кловському узвозі, Жилянській.

Нині найгарячіші баталії точаться якраз не в центрі, а в спальних районах, коли забудовник намагається втулити чергову свічку або торговельний центр на місці ставка, пустиря, автостоянки. У цих виступах, даруйте, відчувається щось ірраціональне, бо неможливо відрізнити, де тут розумні вимоги (інсоляції, рекреаційних зон, інфраструктури, об'єктів соцкультпобуту), а де просте небажання, щоб поруч із тобою ще комусь теж було добре.

Я не бачу, не чую поміж громадськості жодних ознак наявності не те що креслень майбутнього, а бодай завалящого ескізу. Без проекту майбутнього будь-який спротив перетворюється на відчайдушну жакерію із залученням чи то тітушків, чи то ЦК «Азов», чи то всього разом. Ми закономірно пишаємося тим, що в країні нарешті постало громадянське суспільство. Але чи слід приймати перші, багато в чому інфантильні його паростки за повноцінного гравця на ринку ідей, за агента реальних перетворень? А без цього, перепрошую, голов­ні архітектори благословлятимуть рівно те саме, що будувалося досі: «глобуси», «паруси», «срібні бризи» й
подібні «плази».