Війна потребує мобілізації суспільства. А тим часом з владних кабінетів іноді поширюються такі заяви, що несамохіть хочеться протерти очі. То якийсь губернатор на всю країну доповідає, що в дорученій йому області успішно завершено декомунізацію, хибно вважаючи декомунізацією її зовнішні прояви, як то знесення пам¢ятників і перейменування вулиць, а не глибинні процеси, пов¢язані з переосмисленням історичного минулого. То міністр юстиції приголомшує новиною, що в Україні процес люстрації завершив свою історичну місію.

Як тут не згадати Федерального канцлера Гельмута Коля, який 3 жовтня 1990 року на першій прес-конференції з нагоди об¢єднання Німеччини на запитання журналіста, щó, на його думку, було найбільш негативним у поділі країни, миттєво відповів: «На Сході ми втратили три покоління німців». От і українці - один народ, але на Заході ми втратили менше поколінь, бо Західна Україна менш тривалий час була під Росією.

А тим часом ментальна залежність, що виявляється ледь не на генетичному рівні (бо скільки поколінь втрачено, для скількох співгромадян рабство залишається нормальним станом) становить не меншу загрозу для самого існування держави, ніж збройна агресія. Невдовзі будемо відзначати третю річницю Революції гідності, але незрідка дозволяємо собі жити так, наче ні Революції, ні самопожертви героїв Небесної сотні, ні втечі Віктора Януковича, ні збройної агресії Росії не було й немає.

Яскравим прикладом цього є те, що країна досі продовжує жити за Законом «Про засади державної мовної політики» доби Віктора Януковича та авторства Сергія Ківалова й Вадима Колесніченка. Пан Ківалов, який голосував за диктаторські закони 16 січня 2014 року, досі двічі академік - Національної академії правових наук України та Національної академії педагогічних наук України, а до того ж народний депутат України 3 - 8(!) скликань (у 5-7 - регіонал, зараз - у фракції «Опозиційний блок»). Російська окупація Криму розлучила співавторів.

Залишившись на окупованій території, екс-народний депутат України (2006-2014) Вадим Колесніченко з 2014 року громадянин Росії, член партії «Родіна». 21 вересня 2015 року Шевченківський районний суд м. Києва дозволив розпочати заочне досудове розслідування проти Вадима Колесніченка за частиною 2 статті 110 (Посягання на територіальну цілісність і недоторканність України) та частиною 3 статті 161 (Порушення рівноправності громадян залежно від їх расової, національної належності, релігійних переконань, інвалідності та за іншими ознаками) Кримінального кодексу України. А проте горезвісний закон С.Ківалова - В.Колесніченка і далі діє в Україні так само непохитно, як і закон усесвітнього тяжіння.

Свого часу, 3-4 серпня 2012 року, автор цих рядків разом із київським адвокатом Володимиром Руденком надрукував у газеті «Україна молода» розлогу статтю «Закон проти Конституції: хто кого?», в якій незаперечно доводилося, що «мовний» закон С.Ківалова - В.Колесніченка суперечить положенням як Основного закону України, так і Європейської хартії регіональних мов або мов меншин (в європейських країнах документ має дещо іншу назву, але про це трохи згодом).

Більше того, автор цих рядків тоді ж таки звернувся з листом до тодішнього Голови Верховної Ради України Володимира Литвина й 5 вересня 2012 року одержав від нього відповідь, два речення з якої хочу навести: «...слід зазначити, що викладені Вами зауваження щодо невідповідності окремих положень зазначеного Закону Конституції України та Європейській хартії регіональних мов або мов менших поділяють як фахівці у галузі права, так і експерти з мовного питання.

Слід також зазначити, що проведена в установленому законом порядку наукова та остаточна юридична експертизи як відповідного законопроекту, так і прийнятого закону, містять вказівки на його суттєві недоліки, у тому числі щодо неконституційності деяких положень».

Читайте також: Просто припинити читати російською - що саме й чому

Тобто ще тоді - 4 роки тому - було зрозуміло, що Закон про засади державної мовної політики не лише порушує окремі положення Конституції України, а й фактично спрямований на підрив української державності, однак країна і далі живе за ним. 16 червня цього року послужливі клерки дали Президентові на підпис Закон України «Про внесення змін до деяких законів України щодо частки музичних творів державною мовою у програмах телерадіоорганізацій», яким до закону С.Ківалова - В.Колесніченка вносяться дві незначні поправки. Буквально днями письменниця та громадський діяч Лариса Ніцой на своє звернення до міністерства освіти одержала відповідь заступника міністра Павла Хобзея, в якому зазначається, що «мовна політика в освіті здійснюється відповідно до Конституції України, Законів України: «Про національні меншини в Україні», «Про засади державної мовної політики»...

Отже «здійснюється відповідно до...» На жаль, нікому з наших посадовців досі не спало на думку з¢ясувати, до чого саме. Приміром, зазирнути в статтю 92 Конституції України, яка містить перелік засад різних сфер діяльності, що визначаються Законами України. Засад мовної політики в тому переліку немає, і вже за цією ознакою Закон суперечить Конституції (не говорячи про змістовні).

Або проаналізувати норму про те, що передбачені цим законом заходи застосовуються «за умови, якщо кількість осіб-носіїв регіональної мови, що проживають на території, на якій поширена ця мова, становить 10 відсотків і більше чисельності її населення».

Невже комусь незрозуміло, що така норма «10 відсотків і більше» є дискримінаційною щодо нечисленних народів і відверто суперечить Європейській хартії міноритарних або регіональних мов (саме такою є назва цього документу), спрямованій на захист історичних міноритарних мов Європи, яким загрожує зникнення.

Читайте також: Українська мова - дієва зброя. Ставаймо до неї!

Але сьогодні у мене до Міністерства освіти та науки України більш приземлене запитання: чому мій внук, який навчається в сьомому класі однієї з київських загальноосвітніх середніх шкіл з українською мовою навчання повинен вчити російську мову як предмет?

Чому разом із ним російську мову вчать сотні інших дітей, які не є етнічними росіянами, і як це накажете тлумачити - як задоволення неіснуючих мовних потреб чи як нав'язувану русифікацію?