Суто практичне щодо української мови.

Так, ура-патріоти задовбують. Так, переходити на нову мову, коли тобі вже за сорок, незручно. Так, для нас, людей творчих, чиє життя пов'язане з писанням, це подвійний тягар – бо мова нам потрібна не на рівні "піти в магазин, порозумітися з сантехніком" (для цього, власне, вона не потрібна на наших східноукраїнських теренах), а на рівні творчого інструменту для прози та віршів.

АЛЕ! Слухайте, я не буду свердлити вам мозок патріотичними гаслами. Я скажу лише одну просту, практичну та емпіричну штуку:
ВОНО ПРАЦЮЄ.

Ні для кого не секрет, що в мене є невеличка, але віддана групка ненависників, які обожнюють читати мій журнал, а потім анонімно смердіти на мій рахунок. Так от, від того часу, як я почала писати переважно українською, вони стулили свої писки. Звичайно, деякий час вони відхаркувалися на тему, яка в нас "свиняча", "теляча" та "бидляча" мова, які негідні їхньої високої уваги всі, хто нею говорить та пише, але причина була одна: вони не могли второпати, що я пишу. Тобто, вони не могли второпати це навіть коли я писала російською, але зараз вони не можуть навіть зробити вигляд ніби щось тямлять.

І вони позатикалися. Їхні пащеки більше не вивергають звуків му.

Кількість вилупків, які набігали в мій журнал з 2014 року, також суттєво зменшилася. З тієї ж самої причини: вилупки не дотирають, що я тут пишу, отже, не знають, куди тицьнути свою вельми цінну думку.

Розумієте, до чого я веду?

Мова – з точки зору суто практичної – це ефективна оборонна зброя. "Знай себе, знай ворога",  – навчав Сунь-цзи. Ми вибиваємо у ворога, в усіляких російських тролів із рук можливість пізнати нас, упливати на нас, взаємодіяти з нами. Але водночас самі зберігаємо здатність пізнавати, впливати, діяти, бо володіємо ще й російською.

Одномовна людина – все єдино що однорука. В кого перевага?

Мова – це ще й ефективна зброя нападу. Дивіться, як розковбасило, наприклад, Варламова та його посіпак.

Кожного разу, як ти звертаєшся до когось українською, десь корчиться від роздратування російський великодержавний шовініст. Це маленька перемога.

Ви кажете: "В зоні АТО більшість вояків розмовляє російською!" Але наша зона АТО – тут. І хоч нас не взяли в армію, ми можемо протидіяти російському теророві там, де ми є, перейшовши на українську. Хлопці та дівчата, які воюють, мають свою зброю. Ми повинні взяти за зброю мову. Зрештою, хлопці та дівчата воюють за Україну, а не за кращу версію Росії, яку нам ніжно просовують ззаду російські начебто ліберали.

Ви жалітеся, що Яценюк погано укріпив кордон з Росією. Мова – це наш кордон. Це наша Стіна з льоду та чарів, це омріяний рівчак із крокодилами.

Ми маємо це зробити для себе. Саме ми, на сході України, на Харківщині, Сумщині, Донеччині, Дніпрянщині, в усіх областях, які ці жадібні почвари оголосили були своєю "Новоросією".

Так, спершу виходитиме корячкувато, дзюбато та репано. Так, на нас чекають насміх та обурення. Але, на відміну від куль та набоїв, кпини не вбивають, а глузування не калічить. Воякам важче. Жертви, на які я закликаю піти, мізерні у порівнянні зі смертельним ризиком. Обурення начальства? Втрата аудиторії? Зменшення клієнтри? ТА НУ Ж БО! "Душу й тіло ми положим" – хіба це не ми співали? Не я, не ти, не ви?

Запевняю, ефект буде разючий. Імперія не дарма боялася мови, не дарма були всі ці валуєвські та емські укази, не дарма розстрілювали письменників та витісняли мову з вишів. Вони знали, що то зброя, і дуже міцна зброя.

То біремося до неї.