Хоча псевдо-свято Дня Конституції вже відійшло у минуле, «конституційна» тема не повністю відійшла від порядку денного живого суспільного інтересу. Наприклад, в день згаданого «свята зі сльозами на очах» наш «кривавий пастор» Турчинов пообіцяв, що Росія о нашу Конституцію «обламає зуби», маючи на увазі твердий та непохитний характер її засадничих принципів. (Правда він забув додати, що на ці принципи зазіхає не тільки Путін або, скажімо, Букіккіо, але й наш дорогий Гарант, але Альцгеймер зараз часто вражає наших політиків).

Серед більшості коментарів експертів та користувачів соцмереж домінувала думка про те, що діюча Конституція є мертвонародженою дитиною, декларацією, яка так і на стала засадничим документом та діючим інструментом побудови правової держави. В цьому контексті я з деяким запізненням вирішив висловити свою думку з приводу «конституційного питання», враховуючи, однак, що я не є в ньому спеціалістом і висловлююсь лише як людина з певним досвідом життя за умов трьох Конституцій.

Я пам'ятаю, як в СРСР святкували сталінську Конституцію 1936 року, створену в період найстрашніших репресій в історії людства, яка пережила і репресії, і самого Сталіна і благополучно дожила до 1977 року. Я пам'ятаю ажіотаж прийняття нової Конституції в її брежнєвському варіанті, яка узаконила 6 статтю про керівну роль Комуністичної партії та зафіксувала факт перетворення «держави робітників та селян» у «загальнонародну державу».

Читайте також: У нас формується певний гібридний авторитаризм - із елементами демократії. Інтерв'ю з філософом Олексієм Шевченком

Нарешті, я став свідком народження Конституції України в її історичних «інкарнаціях» 1996, 2004, 2010 та 2014 років та напередодні змін у 2016 році. Спостереження за змінами, які постійно вносились в неї всіма президентами, підвело до думки не тільки про злонамірінність, конституційний нігілізм та цинізм українських можновладців, але й при їх граничний інфантилізм. Про підліткове бажання писати графіті на стінах або про нарцисичну потребу розписатися на Конституції як на скрижалях історії, тобто на віки.(Пам'ятаєте «Кіса і Ося були тут»?). 

Ну, з ними все ясно. Мова йде про деякі методологічні питання, на які наштовхують матеріали наших вітчизняних експертів. Наприклад, ще рік тому про них писав С. Дацюк (стаття «Конституанта» на УП). Нещодавно до них знову привернув увагу К. Матвієнко знову ж таки у блозі на УП від 30 червня. У внутрішньому діалозі з цими авторами висловлю декілька своїх думок, не наполягаючи на їх остаточності. Скоріш, це питання, на які у мене ще не має остаточної відповіді.

1) Чи є Конституція документом, яка фіксує та закріплює реальні відносини та реальний суспільний договір, чи вона виступає в ролі пропагандистської ілюзії або інструментом перетворення реального на Належне? Питання це виникло при порівняльному аналізі висхідних положень різних Конституцій, які не давали змогу зрозуміти чи належать вони державам з усталеною демократичною традицією чи державам авторитарно-тоталітарним. Наведу приклад. Тезу про те, що «єдиним джерелом влади є народ» (в Конституції Франції до неї є ще додаток про те, що він здійснює цю владу через представницькі органи або референдум можна знайти у такій пафосній, майже «радянській формулі» про гасло Республіки «Свобода, Рівність, Братерство» та її принцип «правління народу, народом і для народу») можна знайти не тільки в Конституції України з її наміром стати правовою демократичною державою, але і в Основному Законі таких авторитарних держав, як Росія, Білорусь, Казахстан та Туркменістан. Очевидно, що останні приклади свідчать про відверто спотворений (пропагандистський) образ реальності, на якому будуються ці різновиди Конституції. Вони означають, що текст та реальність можуть існувати у «паралельних світах» без жодної кореляції або взаємовпливу;

2) Цей очевидний факт ставить перед питанням, яке є різновидом старого питання про те, що було раніше, курка чи яйце? В нашому контексті це питання набуває вигляду що є первинним: формування реальності та її закріплення в Основному Закону чи прописування важливих положень Конституції, під які потім «підганяється» суспільно-політична Реальність? З одного боку, зазначена нами певна автономія тексту від реальності говорить за те, що можливості впливу Конституції на формування реальності не є занадто великими, про що говорить факт використання більшістю латиноамериканських держав Конституції США, який не зміг завадити їхньому перетворенню у ті авторитарні режими, природа яких всім добре відома. З іншого боку, повністю заперечувати зворотний вплив

Основного закону на формування держави певного типу також неможливо. (Приклад - кричуща суперечність в Конституції України між положенням про унітарний принцип державності та автономію Криму, який мав свою Конституцію та був «державою у державі». Так закладалася міна майбутнього сепаратистського сценарію, яка і вибухнула у 2014 році). Отже, Конституція може та має бути каталізатором суспільних змін і тому бажано, щоб реальні перетворення та конституційні інновації йшли паралельно. Але питання залишається: «Як цього досягти»?

 3)  В останній час серед експертів вирує ідея «написати Конституцію з чистого листа». Ця ідея об'єднує досить різних фахівців, оскільки аксіомою нашого сучасного політичного досвіду стало цілком слушне усвідомлення того, що, перше, існуючий різновид Конституції не виконує своїх функцій, а, по-друге, спроби провести косметичні зміни в цьому різновиді приречені на провал. Як можна прокоментувати ідею «чистого листа» в концептуальному плані? Очевидно, що принцип tabula raca передбачає організаційний та змістовний аспекти. Положення досить дискусійне, оскільки - як ми намагалися показати - у всіх Конституціях є спільне ядро, від якого неможливо відмовитися.

Наприклад, від формули про те, що «джерелом влади» є народ. Тому в ситуації «чистого аркушу» завжди є ризик «винаходити велосипед». З іншого боку, неможливо не погодитися з тезою, що діюча Конституція є настільки спотвореною постійними втручаннями та правками, що вносити зміни в якійсь деталі виявляється абсолютно марною справою. Якщо в діючу Конституцію вносити зміни, то вони повинні бути системними та випливати з цілісної конституційної концепції (тобто прописаними «від і до»). Як цього досягти, це вже інша справа.

4) Суб'єкт конституційних змін. Визначення цього суб'єкта по суті означає відповідь на питання про практичну частину втілення нових конституційних ідей. В українському просторі існують дві фундаментальні точки зору на це питання, і вони вичерпують можливості для пошуку такого суб'єкта. Згідно першій парадигмі «Суб'єктом конституційних змін виступає громада», в той час, як всі існуючі політичні інститути з цього процесу виводяться. Ідея цікава, але виглядає певною фантазійною конструкцією, навіть «конституційною Утопією», оскільки такі громади не мають жодних інституційних важелів для втілення своїх концептуальних розробок у життя. Тому такі напрацювання мають всі шанси залишитися на рівні кабінетних конструкцій інтелектуалів.

Згідно другій моделі, «Суб'єктом конституційних змін є Парламент», і ця модель виглядає більш реалістичною, оскільки досвід показав, що всі установчі ініціативи такого штибу зазнавали провалів. Критика «ініціатив громадськості» є цілком слушною і тут додати нема чого. Основний аргумент для обґрунтування тези про домінуючу роль Парламенту в конституційному процесі полягає в тому, що в ситуації прийняття Конституції 1996 року саме Парламент врятував Україну від тихого державного перевороту з боку Л. Кучми. До цього аргументу можна додати, що всі ініціативи змін до Конституції, які йшли від українських президентів, мали на меті лише їх владні амбіції та не мали жодного відношення до потреб країни.

Але приймаючи «парламентоцентристську» ідею у справі потенційних змін до Конституції, можна поставити запитання: «Який парламент»? Очевидно, що мова не може йти про діючу ВР, більшість якої демонструють всі ознаки деградації правлячого класу та взагалі руйнування законодавчої гілки влади. Тому без радикальної зміни парламенту, в якому буде сформована переважна демократична більшість, питання про конституційні зміни виглядає риторичним.

Читайте також: Підвищення мінімальної зарплати демонструє, що справи у влади дуже кепські - Олексій Шевченко

5) І наостанок. Все ж таки вважаю, що започатковувати зміни до Конституції можна лише за умов а) зупинення руйнації української держави та української державності; б) припинення воєнних дій та відновлення територіальної цілісності країни; в) зупинення економічного зубожіння населення та блокування політики «тарифного геноциду», відновлення економічного потенціалу України; г) завершення Революції в широкому сенсі слова, Революції, як радикальної зміни природи правлячого режиму та формування нового суспільного договору та суспільного консенсусу.

Інакше кажучи, нова Конституція повинна стати завершенням Революції, яка закріплює її результати.

Водночас на певному етапі вона може стати її локомотивом.

Олексій ШЕВЧЕНКО, для UAINFO