Ми всі незамінні. Нервові клітини не відновлюються, людські життя теж.

Але життя суспільства побудоване так, що воно завжди шукатиме заміни. Воно не може допустити чорних дір. Воно завжди знайде трохи клею і трохи гуми, щоб заклеїти дірку в човні. Човен має плисти далі. The show must go on.

Читайте також: Хто зберігає наше дитинство

Ти незамінний, кажуть нам наші батьки і рідні (якщо нам із ними пощастило). Із цим відчуттям ти входиш у доросле життя. І потім ти це відчуття втрачаєш, поволі, крапля за краплею. Виявляється, ти цілком замінний, і навіть легко замінний. У навчанні, в роботі, навіть у коханні.

Звісно, ти шукаєш острівця незамінності. Тому ти створюєш сім'ю, народжуєш дітей. Тут ти незамінний. Сім'я – це рай незамінності в морі замінності.

Якщо тобі цього не вдалося, і відчуття замінності перемогло, ти можеш стати кимось дуже страшним. Наприклад, терористом. Терористом стає той, хто розуміє, що його відсутності ніхто не помітить. І ця думка для нього нестерпна. І він хоче, щоб його відсутність помітили всі.

Тотальне відчуття замінності розповзається людським суспільством, особливо в нашу епоху швидкості і безпам'ятства. Де всі швидко все забувають. Де пам'ять ховається на жорстких дисках, а не в душі.

Читайте також: Чи розуміють на Заході, що Путін – терорист номер один?

Але в ньому є один позитивний момент. Відчуття замінності – це холодний душ. Це те, що вириває нас із теплих обіймів дитинства. Ти маєш це відчути – в навчанні, в роботі, навіть у коханні. Бо тільки з ним ти подолаєш інерцію. Тільки так ти зрозумієш, що від ніщо до буття – складний шлях. Впадеш на дно, але відштовхнешся і полетиш. Зробиш щось особливе.

Тільки хороше, будь ласка, тільки хороше.