У нас у багатьох є певний міф власного дитинства. Але насправді дуже часто люди свого дитинства соромляться. "Хіба ось це безпомічне немовля на фото – це справді я?" – кажемо ми собі. "Хіба ось ці невпевнені закарлючки першого письма написав справді я? Я ж пишу краще, значно краще", – дивуємося ми.

Коли інші дивляться на наші дитячі фото чи наші дитячі малюнки, вони відчувають якусь екзотику ("Як, ти теж був таким милим?"), ми ж самі відчуваємо ніяковість. "Бо ж так багато чого відбулося відтоді", "бо я ж таких речей навчився", "бо я ж так багато чого подолав у собі". Бо ж наша особиста історія – це, зокрема, історія самоподолання, тому ми легко вдаємо, що спалюємо мости там, де насправді вічна невпинна тяглість.

Читайте також: Часи молодості: минуле ще не минуло

Наші батьки – ось справжні хранителі нашого дитинства. Тільки вони не відчувають ані сорому, ані ніяковості, ані екзотики. Тільки вони розуміють справжню тяглість нашого життя. Тільки вони співставляють тих немовлят із цими дорослими дядьками й тітками, і тільки вони по-справжньому вірять, що це одна й та сама людина.

Читайте також: Пазли сільської археології

Тільки вони – наші справжні хронікери та наші архіваріуси.