Як воно, курити? Взяти цигарку до рота і затягнутись, а тоді зайтись кашлем від їдкого диму.

Це моя версія такого проб­ного куріння. Але курять же мільйони людей, колись це почали і пройшли через чхання, кашляння і задуху, і настільки втягнулись, що й не мислять свого життя без цигарок.

І ми, не-курці, терпимо їх скрізь: на роботі, на зупинках, вулицях, ринках. Вдихаємо цей дим, який вони видихають.

«Курив, курю і буду курити», - усміхається у вуса від мого нидіння наш зять.

«Кидай курити», - вмовляю і так, і сяк. Якби якийсь дядько, я б його не пиляла, а то енциклопедист, учитель української мови і літератури, з освітою університету ім. Шевченка, письменники і журналісти - у кумах і друзях, і - смердюче смаління та постійне вже покахикування.

Як йому не курити, проповідує моя старша сестра. Хіба не знаєш, як після університету розподілили на роботу вчителем у Бровари, з гуртожитком, і як у відділі освіти підкреслювали його університетську українську мову з полтавським відтінком.

Ви нам не дуже розповсюджуйте свою літературну мову. Пригнули і відправили у Прип'ять, подалі від столиці - там був повний інтернаціоналізм, ніхто українською мовою не переймався, тільки й того, що на уроках.

Мирний атом зрадив і зробив те, що зробив, і став наш зять із молодшою нашою сестрою переселенцем - у Крим. Вирвали із насидженого місця вже не вперше.

Прожив у Криму 30 років - і не стало дружини, а потім не стало рідної сестри, матері і племінника. І другий раз став вигнанцем - тепер уже російських окупантів.

Переселився на Полтавщину, в рідне село. І те, як навчав у Криму дітей української мови, і те, як шипіли у спину «патріот», тому що був справжнім українцем, ніколи не переходив на російську і не поклонявся російським «братам», і те, що нині не було навіть думки залишитись в окупованому Криму, - все це змушує «закурювати» таке життя.

Приїжджає до нас у гості і не пройде й години, а вже береться за цигарки: серед рідних, щирих людей, однак переживання не полишають, от і тягнеться до пачки.

Я здаюсь таким аргументам, однак вважаю тютюн якимось глушником життєвих ситуацій. А вони нанизуються - все нові й нові, і розбирати їх доводиться вже на двох територіях - материковій Україні і в Криму. Тут уже й тютюн не допоможе...

От наш сусід, дядько Микола, вже згорів від цих цигарок. Такого роботяги було пошукати в селі і курця такого знайти важко: цигарки з магазину він носив «авоською», їх було добре видно через великі дірочки у плетеній торбинці.

Читайте також: Налоги на табак и алкоголь: бедные заплатят за богатых?

Працював і курив, і як наслідок - хвороба, саркома легень. Скільки вже часу минуло, а сусід перед очима - то за плугом, то з косою, то в садку, то з коровою - справжній український господар. І все - з цигаркою. Безмежно шкода: начебто кремінь був дядько, а нікотин - підступніший.

А це бачу студенток з Академії муніципального управління, сидять на маленькому бетонному парканчику, всі з цигарками і кавою, і так натхненно торохтять, і так смачно курять, запиваючи гірким напоєм.

Такий креативний тандем у молоді - тютюн і кава. Дивлячись на юних дівчат, таких стильних, випестуваних, із ніжними обличчями й руками, думаю - які такі проблеми спонукають молодь труїтися тютюном.

Хто оплачує їхнє куриво? Пригадую свої юнацькі роки: бідно одягнуті сільські скромні діти, ми працювали і заочно вчилися, щоб не тягнути з батьків кошти на навчання. Принаймні з моїх одногрупниць жодна не взяла до рота цигарки.

А як стануть матусями наші прокурені панянки і будуть котити дитячу колясочку з цигаркою в руці, і будуть цілувати своїм прокуреним ротиком дитячі обличчя?

А скільки курців на зупинках і всі так пристрасно смокчуть папіроски, під'їжджає трамвай - бриць недопалок під ноги і в салон, а ти вдихай ту отруту. На зупинках курити заборонено, тільки за п'ятдесят метрів, але курців ці правила не обходять.

Куріть - на збагачення тютюнових магнатів, на їхні яхти й літаки, на їхні вілли і розкішне життя. Куріть - собі на кашлі й астми, саркоми й артрози з відрізанням кінцівок. А може, хтось таки й задумається...