Моя мама, якій нині 86, згадує як у три роки ходила за своєю мамою, показувала півпальчика і просила: "Мамо, дай хоч отакусінький кусочок хліба..." Й це на Сумщині, де голод був дещо слабший, ніж у центрі. Це в родині вчителів, де давали якийсь пайок...

Читайте також: Сталін програв – Голодомор не зламав України

Коли мені було 12, бабуся маминої подруги розповідала, як під час Голодомору на Черкащині здуріла їхня сусідка: кілька днів не виходила, а потім, коли сусіди зайшли до хати, виявили в печі горщик із мясом і поряд голівку шестирічного Михайлика на холодець. Мені після тої розповіді кілька разів снилися голови однокласників.

Моєму меншому зараз 6, старшому 11, одній доні 17, іншій – 27. Оці дві історії, навіть якби й стався якийсь новий Нюренберг, навряд чи взяли б до розгляду. Свідчення ж бо не задокументовані... Але досі, коли на підлогу падає хліб, його підпнімають і цілують. Але досі, коли вдома нема або мало хліба, я почуваюся якось незатишно.

Читайте також: Незламані Голодомором: геноцид не зміг убити українське національне відрождення

Так, мої свідчення до розгляду не візьмуть. Але сьогодні, в День пам'яті жертв голодоморів, мої діти розкажуть те, що тепер розповідаю я. Потім їхні діти – своїм дітям. Отак із покоління в покоління ми будемо пам'ятати. І піднімати хліб із підлоги, цілуючи...