Підрахунок жертв Голодомору 1932-1933 років не зводиться суто до тих, хто помер фізично. Голодомор визволив найбільший людський страх – страх смерті, а заодно до крайньої межі активував інстинкт самозбереження. Мільйони людей на рік потрапили в ситуацію, коли поруч повільно і важко помирали рідні, сусіди, знайомі. Це відбувалося без будь-яких раціональних причин – чи то неврожай, чи то стихійне лихо - а з волі влади. І зарадити цьому не було шансів. Тільки чекати смерті, відчайдушно шукати порятунку і божеволіти.

Ніхто не знає, скільки людей духовно загинули за той рік. Спогади про Голодомор настільки жахали, що ті, хто вижив, ладні були віддати все, аби це більше не повторилося. Звідси – покірність, пасивність і сконцентрованість на матеріальному: не до високих матерій, коли у спину дихає примара голоду.

Напевно, більшість тих, хто вижив, переслідувало почуття провини: "Чому саме я? Чим я кращий?". Це саме, мабуть, відчували і жертв Голокосту. Дехто не витримував, як і геніальний єврейський німецькомовний поет Пауль Целан. Він пережив Чернівецьке гетто і нацистські концтабори, але в мирному 1970 році кинувся з мосту в Сену.

Читайте також: Голодомор як інструмент русифікації

Перед тими свідками Голодомору поставало надзавдання – не дати зламати себе як страхові перед системою, яка тільки "розганялася", так і спогадам й ірраціональному почуттю провини перед померлими. Ці люди найчастіше демонстрували дві крайності: або ставали боягузливо покірними, страхаючись повернення жаху, або, навпаки, відчайдушно сміливими. Перший варіант проявили тисячі, другий – десятки. Серед останніх були люди, які не просто підставляли чоло, але й перемагали. Вони відбувалися як митці, науковці або все своє життя протистояли системі-вбивці.

Їхні історії дивують. Так, учитель Василь Барка ледь не помер під час Голодомору на Кубані. Серед того, що він запам'ятав – трагедія сусідської родини, яка повністю вимерла – від малого до старого. Цей спогад він поклав в основу роману "Жовтий князь".

Василь Барка

Інший свідок – український вчений-гідробіолог Кость Гіммельрайх, нащадок німецьких емігрантів родом із Чернігівщини. Він пережив Голодомор у Києві, де навчався в зоотехнічному інституті. Київ був менш загрожений, ніж довколишні села, але Кость бачив селян, які приходили в місто, шукаючи порятунку. Він бачив студентів, які стають усе більш схудлими, і свого одногрупника, який замертво впав просто під час заняття. 

У розпал Другої світової війни, після звільнення з німецького полону, Гіммельрайх долучився до національного підпілля в Києві, до тієї його частини, яка належала ОУН(м). У 1944 році після того, як бандерівці роззброїли його збройний відділ, він переходить до УПА.

Кость Гіммельрайх

Через якийсь час Роман Шухевич призначає його командиром відділу особливого призначення УПА-"Схід", завданням якого було звільнити Київ у випадку початку війни між СРСР і країнами Заходу. Цього не відбулося – і в 1946 році Гіммельрайх опинився разом зі своїм відділом у Західній Німеччині. Він помер у Мельбурні в 1991 році. 

Читайте також: Ізраїль може визнати Голодомор 1932-1933 років геноцидом українців

Чимало вояків УПА, які походили з-поза західноукраїнських земель, стали свідками Голодомору. Більшість із них не пережили війни – чи то Другої світової, чи то проти СРСР, яка тривала до 1954 року (остання сутичка відбулася в 1961 році). Один з найвідоміших командирів УПА "Яструб" кілька разів згадував у розмовах з підлеглими: "Я тим шміракам ніколи не забуду Полтави". Він мав на увазі саме Голодомор.

Таких історій є чимало. Частину із них зібрав Український інститут національної пам'яті. Але, на жаль, ми ніколи вже не дізнаємося, яку роль відіграли спогади про геноцид, коли конкретні люди вирішували чинити опір системі. Зате можна напевно стверджувати: сам факт існування тих, хто пережив геноцид і не втратив волі до боротьби – промовисте свідчення, що Голодомор, хай і суттєво покалічив українців, але не вбив можливість національного відродження.

Ці люди довели те, про що згодом говорив уцілілий в Аушвіці австрійських психолог і психіатр Віктор Франкл: відчуття сенсу дає сили жити. Тоталітаризм кидав усю свою силу на те, щоб знищити у людині відчуття сенсу. Тому переслідувалася церква, тому вбивали гуманітарну еліту, тому й вдалися до голодомору...