Чергова річниця Голодомору. Страшна, пронизлива. Знову печуть спогади родичів - свідків того жаху: бабусі, батька (вічна їм пам'ять). Страшні спогади - кров холоне в жилах і здригаєшся, як уявиш, що пережили ті, хто тоді вижив. І що відчували ті, що вмирали страшною смертю? Хто ховав (а то й їв, збожеволівши від голоду) своїх діточок? І як по пропахлих солодкуватим запахом трупів селах їздили партійно-комсомольські активісти, вигарбуючи приховані колосочки й зернятка, струшуючи останні залишки пилу з пустих мішечків з-під муки - щоб «классовиє врагі - кулакі» не розмочили, боронь боже, ті мішечки у воді і не висмоктали голодними вустами мізерні порції розчиненого борошна...

Але днями я почув ще одну історію з тих страшних часів. Незважаючи на жахливість самої ситуації, історії оптимістичної і повчальної. Знайома розказала про свого діда, який пережив Голодомор в одному з невеличких віддалених сіл у Полтавській області. Незважаючи на віддаленість, партійно-комсомольські стерв'ятники дісталися й до них - щоб видерти останнє, лишивши вмирати на порогах пустих осель. Тим не менш, як згадував дід, більшість мешканців села вижили. «Як?!» - питала онучка. Дідусь коротко, не уточнюючи, сказав: «Просто у нас не було зрадників». Детальніше говорити боявся, розказав лише невдовзі перед смертю. Знайома й мене попросила не називати всі деталі. Виявляється, той генетичний страх досі у жилах багатьох українців.

У тому невеличкому селі ідейних стукачів не було - там не встигли завестись комуністи й комсомольці. І в час біди виявилось, що село повністю складається зі справжніх, порядних людей, які змогли, відкинувши звичні сусідські незгоди і сварки, об'єднатись перед лицем смертельної небезпеки у братерський моноліт - щоб вижити разом. А далі увімкнулась природна українська кмітливість.

Читайте також: Ми перенесли три Голодомори і це страшно. Але ми вижили!

А діло було так: хтось зі своїх, місцевих, повернувшись з сусіднього села, детально переказав страшні новини. Селяни, зібравшись, обговорили небезпеку, що насувається, і разом порішили, що робити. Швиденько зібрали у лантухи запаси борошна і зерна і гарно поховали все у найближчому лісі, у різних місцях. Вчинили дуже розумно, приховавши не все і навіть не дуже багато. Знали, що будуть шукати і вигортати все до крихти, що не будуть вірити, і якщо знайдуть мало, будуть нишпорити по всій окрузі, доки не знайдуть. Тому лишили досить багато - щоб не виникло підозри, що приховали. І за все це тримались, не віддаючи, як за останнє (це якраз було щиро, бо справді було майже останнім, потом і кров'ю заробленим, а що чекає попереду - нікому невідомо). Звісно, круки однак не повірили, що останнє і шукали по окрузі. І в лісі теж. Але не настільки активно, щоб знайти.

Але далі - найскладніше. Незважаючи на те, що село віддалене, і активісти-контролери приїжджали нечасто, за мешканцями однак слідкували, особливо після того, як вони підозріло довго не вимирали: чи не підуть за прихованими десь припасами? Потрібно було якось доправляти те приховане зерно. Ось тут і увімкнулась природня українська творча жилка.

Пошили спеціальні пояси з кишеньками, які ховали під одежею. До лісових схованок ходили в основному діти та підлітки. Кишеньки на поясах невеличкі, непомітні, тому принести можна було дуже мало і розділити серед усіх потроху - лишень щоб з голоду не вмерти. Дуже допоміг сільчанин-ліліпут, який дорослим виглядав як маленька дитина. Його й одягали як маленького хлопчика, після чого він йшов до лісу, збираючи всіляку рослинність. Переконавшись, що за ним не стежать, клав зі схованки трохи зерна у кишеньки поясу і повертався додому з оберемком трави, листя й корінців. Активісти-стерв'ятники, спостерігаючи здалеку, не дуже звертали увагу на хлоп'я, яке збирає по лісу і волоче з собою, жуючи, всілякий непотріб.

Все принесене справедливо розділялось серед мешканців, змішувалось з лободою і корою (це збиралось відкрито) і розтовчувалось у воді. Люди ходили як тіні - по межі життя і смерті, зате майже всі вижили. Найголовніше - завдяки тому, що в селі не знайшлось жодного зрадника, жодної продажної шкури. Ніхто не доніс, не продався, навіть корчачись від голоду.

Бо неважко уявити, що було б, якби почалися сварки і розборки: «Чому мені на півжмені менше, ніж Петрові? То й що, що у нього два сини, а у мене один, зате у мене старший!», і т.д. Де сварки, заздрощі і незгода на межі голодної смерті - там і ворожість, там намагання «взяти те, що мені належить по праву», а за ним і готовність купити шкоринку хліба ціною чужого життя. Таких не знайшлося. Жодного! Люди розуміли, що вижити вони зможуть тільки разом, а єдина слабка ланка призведе до смерті всіх. Вони розуміли, вони трималися і вони вижили!

Мені приходить на пам'ять ця історія, коли я думаю над тим, як багато бід пережила наша країна лише через те, що хороші люди, українці не змогли згуртуватися, а то й просто, пересварившись, тягли кожен у свій бік. Тут і часи Хмельниччини, і УНР, і те, що сталось після першого Майдану. Не хотілось би, щоб це повторилося знову. Бо маємо ж і протилежні приклади: Революційна повстанська армія України під проводом Махна, Холодноярська республіка, УПА... І ось це безіменне село на Полтавщині. І наш Майдан. І наші мужні воїни-захисники. І волонтери. Разом ми сила. Тільки разом ми виживемо. І переможемо!