Мого діда не стало трохи більше двадцяти років тому. Він завжди казав, що мріє дожити до нового тисячоліття, досягнути, так би мовити, цілком нового життєвого рубежа. Це був доволі кремезний чоловік. Досить незвичайної зовнішності. Наприклад ще замолоду голив собі голову. Косив на одне око, яке застудив у дитинстві, притулившись якось на тривалий час до холодної стіни.

Але найбільше я пам'ятаю своєрідний ритуал з їжею, який доводилося проходити, коли ми приїздили відвідати діда на Сумщину, де він кілька десятиліть жив сам відтоді, як померла бабуся. Під час цього ритуалу він завжди примовляв, що діти мають бути нагодовані. Мені це не дуже подобалося. Не те, щоб я не любив їсти. Мені просто видавалося дивним, що їжі можна приділяти стільки уваги. Мене це надзвичайно вражало, а надто через те, що дід мій вважався досить поважною людиною й, звісно, не приділяв справам практичного забезпечення життєдіяльності забагато часу.

Думаю, що не кожний директор школи, а потім і вчитель, ким і був мій дід, мав таку багату бібліотеку всесвітньої літератури. Величезну книгозбірню йому вдавалося назбирати як регулярному передплатникові багатьох часописів. Я часто проводив час у його кабінеті, перебираючи книжки чи переглядаючи журнали, формуючи собі лектуру до читання. Особливий захват у мене викликали "подорожі" на горище, де зберігалися стоси журналів ще з 1950-х років. Ще більше радості приніс дідів дозвіл забрати частину бібліотеки додому до Києва.

Читайте також: Незламані Голодомором: геноцид не зміг убити українське національне відрождення

А ще мій дід був прекрасним розповідачем історій. Частина з них складалася з прочитаних книг або статей у газетах. Але я найбільше любив історії з його особистого життя. Й от, почувши від нього одну з таких історій, я більше не запитував себе, чому стільки уваги приділяється питанню, як нагодувати всіх у родині.

В 1933 році мій дід був іще підлітком – 15 років. Із дітей у його сім'ї було ще четверо дівчаток, а він був найстаршим. Спочатку він не міг зрозуміти свого батька, котрий весь час нарікав на владу, яка почала дедалі жорсткіше обмежувати свободу пересування, не видаючи документів, які б посвідчували особу. Лише згодом, побачивши загони з конфіскації зерна й іншого продовольства по селянських домівках, йому багато чого прояснилося. Інколи мати ще так сяк могла зварити для дітей якусь юшку, на яку можна було вирвати бодай трохи лободи на бакурку, хоча така їжа була зовсім не тривна. А сподіватися на щось суттєвіше було годі. Одного разу в школі йому стало зле під час уроку, й він знепритомнів. Побачивши це, вчитель дав йому два шматки хліба. На один він накинувся одразу, але спом'янувся й другий відніс сестрам.

У 1946 році голод знову повернувся. Тоді вже разом із дружиною, теж учителькою, йому доводилося знову щось вимишляти, аби якось прогодувати їхню малу дитину. Замотавши немовля скатертиною і поклавши його на теплу грубку, вночі вони вдвох ходили до скирди красти полову, яку можна було просіяти й отримати якісь зернятка, щоби спекти трохи хліба. Влада привчала людину, що навіть помираючи з голоду ти не маєш права на особисту гідність: будь-яка спроба прогодуватися з колгоспних угідь класифікувалася як підла крадіжка.

Маркс, без посилання на якого ніколи не могли обійтися партійні ідеологи, описав колись виразний феномен відчуження. Робітник, працюючи на фабриці й виробляючи товар, не був власником результатів своєї праці, а навпаки, відчужувався від них. Він залишався людиною, лише задовольняючи свої фізіологічні потреби. Пролетар відчужувався навіть від своєї людської сутності, адже не міг сповна втілювати власні творчі прагнення. В СРСР таврувалося відчуження в теорії, але посилено практикувалося у житті.

Читайте також: Ми перетерпіли три голодомори, й це страшно. Але ми вижили!

Про яке людське існування можна було говорити стосовно українського сільського мешканця в часи голоду, якщо йому було відмовлено бодай у забезпеченні елементарних фізіологічних потреб? Йдучи потай уночі на колгоспне поле з усвідомленням того, що ти вчиняєш злочин стосовно держави і народу, людині потрібно було не тільки навпомацки вишукувати якусь поживу, але й ще залишатись непоміченою. Отака подвійна турбота про власне життя. І якщо доволі непоганою здобиччю вважалося вкрасти (sic!) трохи полови, тобто, сміття, відходів, то це показує глибину приниження людини. Не просто померти, але й втратити гідність.

Саме роздуми про те, що людину не просто позбавляли результатів її праці, зараховуючи примарні трудодні, а ще й змушували визнавати збирання непотребу, з якого вдавалося зліпити щось схоже на їжу, злочином, і досі не дозволяють все це вкласти в голові. Пам'ять часто буває не надто надійним засобом трансляції досвіду. Доводиться визнавати, що й тепер, запалюючи маленьку свічку на підвіконні в дні спомину жертв Голодомору, ми робимо тільки дещицю для того, щоби не забувати, як легко іноді переступається межа людського. Але бодай цим невеличким символічним актом пошанування ми таки повертаємо гідність тим, у кого її колись свавільно було забрано.

All the lonely people

Where do they all come from?

All the lonely people

Where do they all belong?

(Всі ці самотні люди

Звідки вони прийшли?

Всі ці самотні люди

Де їхнє місце?)

The Beatles, Eleanor Rigby

Тарас ЛЮТИЙ, "Тиждень"