Зараз, коли відновленій незалежності України минуло чверть століття, коли відзначатимемо ювілей референдуму, який ствердив українську державність, слід визнати: Михайло Грушевський (той самий, блискучий історик і поганий політик) таки мав рацію, вивівши у революційні часи формулу, яка давала відповідь на питання хто є українцями. Нагадаю її ключові моменти: «...Всі ті, хто зроду Українець, родився і виріс з українською мовою на устах і хоче тепер іти спільно з своїм народом, з усіма свідомими синами українського народу, які хочуть працювати для його добра, боротися за його свободу і кращу долю... А також і всякий той, хто щиро хоче бути з Українцями, і почуває себе їх однодумцем, товаришем, членом українського народу, бажає працювати для його добра. Якого б не був він роду, віри чи звання - се не важно. Його воля і свідомість рішає діло».

Звісно, значення мовного чиннику змінилося: далеко не всі сьогоднішні знані достойники культури, особливо городяни, «родилися і виросли з українською мовою на устах» - ця нерідко мова є результатом їхнього свідомого вибору у дорослому віці; з іншого боку, далеко не всі, хто сьогодні захищає Україну зі зброєю в руках, розмовляють українською мовою вдома чи на роботі. Головне - як і в часи Грушевського - громадянська позиція, беззастережна відданість свободі та незалежності України, повага до української мови й культури, зрештою, кров - але не в сенсі її «чистоти» (апріорі неможливої для українських земель, які з часів Античності були європейським Пограниччям, де змішувалися етноси), а в сенсі готовності пролити її за Батьківщину. І в сенсі вміння змусити ворога заплатити великою кров'ю за намагання загарбати нашу країну.

Читайте також: Український референдум 1 грудня 1991 року був похороном "Імперії зла" - Парубій

Цікаво, що при цьому Грушевський наче прозирнув у сьогодення. Наразі, з одного боку, адепти різних постмодерних концепцій вважають, що кожен громадянин України (точніше, персонаж з паспортом такого громадянина) є апріорі українцем, тип його ідентичності - той чи інший різновид української ідентичності, і належить цей персонаж до української нації; з іншого боку, прихильники етноцентризму шукають у кожного політичного діяча чи достойника культури суто українське коріння до сьомого коліна.

Вчитаймося натомість у класичний текст: Грушевський не відлучав від українства «несвідомих», як він писав, «наших земляків»; а от ті, хто начебто належить за походженням, але не хоче бути українцем, хто свідомо переходить до іншої національної спільноти, хто живе на українській землі, але для нього вона лише частина «великої Росії», той для Михайла Сергійовича не вписувалися в коло українців.
Сьогодення яскраво підтвердило його правоту: тисячі й тисячі тих, хто ладен на сході вбити чи піддати тортурам людину за знайдений у неї вдома український прапор, мають прізвища, які закінчуються на «-енко» або «-чук». Ба більше: скільки московських пропагандистів «великого Путіна» (який, як влучно зауважив автор «Дня», російський історик Борис Соколов, «являє собою Сталіна й Гітлера в одному флаконі») пов'язані з Україною? Скільки генералів й офіцерів головного «кремлівського чекіста» колись «родилися і виросли з українською мовою на устах», але тепер зовсім не прагнуть «іти спільно з своїм народом»?

Отож справді «воля і свідомість рішає діло».

Це стосується не лише українців, а й усіх модерних націй.

Торік Польща відзначила 95-ліття «дива на Віслі», коли були розгромлені війська радянської Росії, які йшли на Варшаву, а далі - на Берлін, щоб «напоїти червоних коней із Вісли та Рейну»; падіння Варшави вважалося неминучим; Ленін уже обговорював із соратниками план вторгнення до Італії через Угорщину й Австрію. Але Юзеф Пілсудський завдав під Варшавою нищівного удару по тилах військ «червоного Бонапарта» Тухачевського - і переміг. Щоб накопичити сили для цього удару, Пілсудський зняв навіть охорону залізниць й урядових установ - і жодного рейваху в тилу не сталося, дух польської свободи об'єднав і лівих, і правих - за винятком місцевих прихильників Комінтерну, але їх приборкували самі громадяни.

І французам у роки Другої світової війни допомогла не «лінія Мажино» (німецькі танки її обійшли і рушили на Париж), а Жанна Д'Арк, її незламний дух, що закликав до боротьби за вільну країну. Інакше кажучи, та невловима «французька константа», яка вела у бій війська де Голля та Рух Опору і була виплекана справді великою культурою цієї країни. Проти нацистів і їхніх місцевих не надто чисельних попихачів об'єдналися комуністи та роялісти, переконані республіканці й прихильники «національної диктатури». У 1940 році Франція була зруйнована, половина її - окупована, а вже в 1944 році вона відродилася як велика держава з самостійною політикою.
Ну, а про Державу Ізраїль, Медінат Ісраель, і говорити не доводиться. Якби не спільна воля і свідомість прихильників сіонізму по всьому світу, але передусім тих, хто добровільно переселився у перші десятиліття ХХ століття на близькосхідні землі, на історичну батьківщину, то цієї держави ніколи б не існувало. А далі, після її створення, потрібні були колосальні зусилля, щоб захистити Ізраїль, і колосальний «практичний оптимізм», щоби будувати цю державу, оточену зусібіч ворогами. Що ж, Ґолда Меїр, уродженка Києва й одна з переселенок, а через десятиліття - прем'єр Держави Ізраїль, цілком слушно зауважувала на підставі величезного власного досвіду: «Песимізм - це розкіш, яку євреї не можуть собі дозволити».

Читайте также: Чому маємо скасувати нинішній закон про референдум

І при цьому оті «воля і свідомість» спиралися зовсім не на чистоту крові, а на свідому національну приналежність. Чи не найвідомішим французом усіх часів є корсиканець Наполеоне Буонапарте, а одним із найближчих друзів і соратників де Голля був Зиновій Пєшков (при народженні Єшуа-Залман Свердлов), старший брат організатора «червоного терору» Якова Свердлова, хресник Максима Горького, генерал французької армії, учасник Руху Опору, кавалер півсотні урядових нагород. Юзеф Пілсудський мав литовські корені, а його близький родич служив у міністерстві закордонних справ незалежної Литви. Ну, а в Ізраїлі після його утворення розгорнулася палка дискусія - кого можна вважати євреєм? Вона мала практичне підґрунтя - після Другої світової війни та Голокосту чимало втікачів із Європи мали небагато єврейської крові, але гітлерівці їх усе одно зараховували до «нижчої раси», а переможні сталінці - до «безрідних космополітів». Отож не випадково чи то Давид Бен-Ґуріон, чи то Хаїм Вейцман тоді винайшли формулу: «Євреєм є кожен, хто сам уважає себе євреєм і хоче ним бути».

Практика новітньої Війни за незалежність (це яка вже за останні сто років?) уже в основному окреслила, хто є who в Україні і довела, що Україна є не «проектом» (як стверджували і стверджують донині деякі постмодерно-провінційні публіцисти), а реальністю. Проектом Україна була за часів Івана Котляревського та Василя Каразіна; вже у Шевченкові часи Україна стала реальністю, а в ХХ столітті з нею змушені були рахуватися царі, фюрери і генсеки. Сьогодні може (і повинно) йтися про різні проекти майбутнього, ті чи ті варіанти розвитку України, а не про «творення української нації» ледь не з нуля (цікаво, про кого тоді у 1920 році знаний більшовик Володимир Затонський писав Леніну: «Тричі ми здобували Україну, і тричі український народ викидав нас геть»?).

Ну, а те, що за даними авторитетного американського дослідницького центру Pew Research Center кожен десятий громадян України продовжує вважати підполковника КҐБ Путіна богом, царем і героєм, може, звісно, засмутити, але не повинно вганяти у відчай: приблизно стільки у 1940 році у Франції було прихильників Гітлера і його методів владарювання. Але ж французи впоралися зі своїми петенами і лавалями, чи не так?

А на закінчення - ще одна цитата з Грушевського, не менш актуальна, ніж попередня: «...Я вважаю, що та стадія українського життя, в яку ми ввійшли, вимагає високого морального настрою, спартанського почуття обов'язку, певного аскетизму і навіть героїзму від українських громадян. Хто не може відповісти сим вимогам, той не гідний того великого часу, який ми переживаємо. Хто хоче бути гідним громадянином, той мусить видобути з себе сі моральні сили. Царство свободи здобувається також сильним примусом над собою, як і царство Боже, обіцяне колись вірним християнам».

Читайте также: Чому 1 грудня - великий день новітньої історії України