Після проголошення незалежності 24 серпня 1991 року жодна країна світу не визнавала Україну незалежною державою. А без міжнародного визнання будь-яка країна не може брати участь у міжнародних стосунках та забезпечувати свої національні інтереси, насамперед безпекові. Та й наш історичний досвід свідчить, що однією із головних причин втрати Україною державності внаслідок поразки у війні із Росією 1917-1920рр., було її невизнання провідними державами світу, і, як наслідок, ненадання ними допомоги УНР в боротьбі із більшовицькою Росією.

І так тривало аж до 1 грудня 1991 року, поки не стали відомі результати Всеукраїнського референдуму, де 90,3% громадян України сказали "Так, ми підтверджуємо Акт проголошення Незалежності", прийнятий Верховною Радою першого скликання. Саме Референдум показав, що справжнім джерелом Української незалежної держави є не кулуарні домовленості представників окремих політичних сил, а суверенна воля українського народу. Результати Референдуму стали вищою формою лігитимізації Акту проголошення незалежності. Тому ніколи не по зубах ворогу буде нас завоювати.

До речі, у Криму сказали "Так, підтримуємо Акт проголошення незалежності" 54,2% громадян, в Севастополі – 57,1%, а в Донецькій і в Луганській областях – 83,9%., в Житомирській області – 95,1%, в Івано-Франківщині – 98,4%, Львівщині – 97,5%, Харківщині – 86,3%, на Запоріжжі – 90,7%, в Одещині – 85,4%... Не було в Україні жодного міста, села, ні будь якого населеного пункту, де б голоси "Так" були б у меншості. Таким чином громадяни України за результатами референдуму, навіть не знаючи того, виконали всі жорсткі формальні юридичні вимоги, які тоді діяли відповідно до закону СРСР про порядок виходу (чи як тоді сумно жартували "невиходу") союзних республік із складу СРСР. Згідно із цими вимогами мало проголосувати "Так" не менше двох третин від тих, хто мав право голосу (це сталося); якщо у складі республіки є автономія, то там мало бути не менше половини "Так" (Кримська автономія проголосувала 54,2% "так") та інші вимоги, які були теж повністю виконані. Разом із фактом такого потужного волевиявлення українських громадян, ці формальні ознаки теж мали значення для подальшого міжнародного визнання України.

Читайте також: Незалежність – осиковий кілок у серце комуністичної російської імперії

І вже зразу ж після грудневого референдуму, фактично в ніч з 1-го на 2-е грудня Україну як самостійну незалежну державу визнали Польща і Канада. В той же день (2 грудня) в Брюсселі міністри закордонних справ країн-членів ЄС ухвалили "Заяву про Україну". Проте там не йшлося про негайне визнання України як держави – ЄС виходив із презумпції одночасного існування і СССР і України як окремих держав, але зайняв вичікувальну позицію щодо моменту юридичного визнання України. На аналогічній позиції стояли і США.

Та незважаючи на невизначеність позицій ЄС і США, в період із 3 грудня до 21 грудня 1991 року нас визнали: Угорщина (3 грудня), Литва, Латвія, Росія (4 грудня), далі – Болгарія, Естонія, Чехословаччина, Швеція, Ізраїль (19 грудня), Швейцарія, Казахстан (21 грудня).

Особливе значення для процесу міжнародного визнання України мав факт підписання 8 грудня 1991 року в Мінську Заяви глав держав-засновників СССР та їх звернення до світу, де констатувалося, що "Ми, Республіка Білорусь, Російська Федерація, Україна, як держави-засновниці Союзу ССР, що підписали Союзний договір 1922 року, констатуємо що Союз ССР як суб'єкт міжнародного права і геополітична реальність припинив своє існування".

Згодом 25 грудня 1991 року на З'їзді народних депутатів СССР, перший і останній Президент СССР Михайло Горбачов склав із себе повноваження, підписавши відповідний Указ, і сам З'їзд, як вищий законодавчий і представницький орган СССР, теж припинив існування. До речі, цікавий факт, яким поділився колишній Суддя Конституційного Суду України Віктор Шишкін – виявляється Російська Федерація ще 12 грудня 1991 року прийняла окремий Закон "Про денонсацію договору про створення СССР". Денонсація – це найвищий рівень розриву, ліквідації стосунків і наслідків, чого навіть Україна, до речі не зробила, хоч і жаль. Та це стосовно російських розмов "о самой большой геополитической катастрофе 20 столетия", та зазіханні Росії на українські землі, на що вона навіть за власними формальними ознаками із 1991 року не має жодного стосунку, як, до речі і на спадкоємність колишнього СССР, наприклад в ООН.

Таким чином 25 грудня 1991 року Союз ССР припинив своє існування і де факто і де юре.

Читайте також: Чому маємо скасувати нинішній закон про референдум

У той же день, 25 грудня 1991 року, США офіційно визнали Українську державу. Після визнання США, нас офіційно одна за одною визнали такі впливові держави як Німеччина (26 грудня), Франція (27е), Італія (28е). Великобританія (31е). До кінця грудня 1991 року Україну також визнали Китай, Японія, Бразилія, Фінляндія, Данія.... і до кінця 1991 – всі країни НАТО і ЄС, а до кінця січня 1992-го більше 90 країн світу.

Схиляю голову перед мудрістю трьох українців, народних депутатів першого скликання Верховної Ради, безпосередньо причетних до подій відновлення Української незалежності. Перед Левком Лук'яненком, який переконав депутатів Народної Ради (антикомуністичної опозиції у Верховні Раді) голосувати 24 серпня 1991 року насамперед не за заборону КПСС, а за проголошення Незалежності. Перед Ігорем Юхновським, який всупереч думці великої кількості членів Народної Ради тоді 24 серпня 1991 року зумів твердо і спокійно переконати всіх, що обов'язково потрібно виносити питання проголошення Акту незалежності на Всенародний референдум. Перед Степаном Хмарою, який зразу після звільнення із Лукянівського СІЗО 24 серпня 1991 року, куди його запроторили "вірні ленінці" в кінці 1990 року вже в часи першої української демократії, закликав після референдуму негайно розпустити Верховну Раду, де конституційна більшість складали вихідці із КПСС і насамперед її номенклатури, і провести дострокові вільні парламентські вибори. А вже потім – вибори президента, бо саме такою мала бути логіка процесу. Комуністична більшість була категорично проти, та менше 20 депутатів Народної Ради його підтримали (Левко Лук'яненко, Яків Зайко, Олександр Сугоняко, Віталій Мельничук, Тетяна Яхеєва, Сергій Семенець, інші). Верховна Рада залишилась у старому складі, партійна номенклатура швидко оговталась і владу не упустила, власне, аж до сьогодні. Тому й "маємо, що маємо", як казав перший президент, теж обраний 1 грудня 1991 року.

Із все ж, вітаю всіх із цим надзвичайно важливим Днем новітньої історії України! Крім ключового впливу на міжнародне визнання країни, того дня громадяни самі стали засновниками Української держави. І як засновники, вони мають право вимагати від обраних ними управлінців – президента, уряду, парламенту, інших – діяти насамперед, в суспільних інтересах. І це сьогодні – найважливіше.

Віталій Мельничук, "Тиждень"