Грудень 1991 року. Я сиджу в мінському ресторані, схожому на дзот, у парку Челюскінців. У залі холодно, тому не знімаю шинель, в кишені якої вже лежить підписаний рапорт про звільнення зі збройних сил СРСР. Недалеко від Мінська, в засніжених місцях проживання зубрів, як раз в цей час розвалювався «непорушний». Там теж пили горілку, тільки закуска була інша, в мінському ж закладі - лише оселедець з картоплею. Спогади про путінську трагедію життя з того часу у мене пов'язані з цією картинкою: горілка, непотрібна шинель і снігові замети навкруги.

Читайте также: Те, що ми побачимо після початку втілення політики Трампа, може стати шоком

Не було радості, але й печаль не відчувалося. Просто починалося нове життя. Я не був готовий до нього, не розуміючи, що саме знадобиться. Але почуття свободи, невідомості і радості очікувань кращого тоді переповнювали і не давали оклякнути в безнадії білоруської зими. Через три місяці час повернув на весну, і я вже керував рекламною агенцією в акціонерному товаристві з футуристичною назвою «XXI століття». Мій місячний заробіток перевищував річну зарплату військового журналіста, і кожен день відкривалися нові сторони дивовижного життя без начальників, вказівок, регламентів і фінансових обмежень. Якби не крах СРСР, я б так і залишився в лавах радянських пропагандистів, найнятих за їжу, одяг і скромну винагороду.

Через 25 років згадую про розвал тієї країни з хорошим почуттям. Всім нам, людям і країнам, потрібні такі повороти, за якими зникає минуле. Інакше не виберемося з пут віджилих уявлень і не почнемо з чистого аркуша нову історію.