Уже два роки я таємно борюся з хандрою. Весь час приховую її від мого оточення. Сьогодні був якраз такий день. Я запросила родину прогулятися містом. Зранку у нас випав сніг. Він хрустів під ногами морозною кіркою і ми, не поспішаючи, брели старим містом - мета нашого походу була не обмежена часом.

У старій частині Луганська, звідки почався наш маршрут, було звично тихо і безлюдно. І ми побачили зворотній бік цього дня - зруйнований першими вибухами літа 2014-го наш улюблений французький ресторанчик "Па, де Прованс".

За два роки з фасаду вкрали все, що можна було вкрасти - декор, ліхтарі, вазони... І якщо восени 2014 нам ще вірилося, що розруха тут тимчасова, то зараз ресторан занепав настільки, що процес цей уже незворотній.

Зруйнований колишній французький ресторан у Луганську

Саме тут ми відзначали з десяток різних сімейних свят, і викреслити все це з пам'яті просто неможливо, як і прийняти те, що повернення до того минулого немає. Навпроти ресторану стара бездомна жінка влаштувала "будиночок" з поліетилену для себе і своїх собак.

Читайте такоже: Кілька підслуханих розмов у Луганську

Вона і до війни "жила" там, але сьогодні все разом - зруйнований ресторан і будиночок з плівки при -7°С були однаково органічні. Це вражало своєю незворотністю.

Мама дивилися на все це, широко розплющивши очі. Вона не так часто буває в цих місцях, тому її здивування від нашої короткої прогулянки було цілком зрозумілим. Порожні і зруйновані будівлі, малолюдні в середині робочого дня колись галасливі вулиці - все це вражало її.

Цього тижня в універсальній бібліотеці імені Горького в центрі Луганська закінчувалася виставка нашого знайомого, і ми зайшли побачити результат його багаторічної праці, його довгий і поки невдалий шлях до Спілки художників.

У бібліотеці серед дня було так само малолюдно, як і на міських вулицях. Але нам там зраділи, як радіють клієнтам у дорогому ресторані.

Якби ми прийшли трохи раніше, то застали би інших відвідувачів - так нам сказали бібліотечні працівники. Нам були відверто раді, супроводжуючи від картини до картини. Вмовляли приходити ще, і ця привітність була тим теплом, яким хотілося зігріти холодні долоні.

Чоловіки у шаховій залі грали в шахи. І їхня щира захопленість грою могла розтопити усі негаразди. Вони не звертали у ваги на все, що робиться навколо.

До речі, бібліотека найбільше постраждала від війни. Влітку 2014 снаряд пробив приміщення книгосховища наскрізь. Діра в стіні була такою великою, що ремонту потребував весь будинок. Зовні від слідів того обстрілу не залишилося нічого. А всередині робітники продовжують латати діри.

Читайте також: Лист з Луганська: життя з чорного ходу

Я прошу близьких прийняти моє запрошення у кафе. Всього кілька кроків, дуже близько. По дорозі ми зупиняємося біля пам'ятника захисникам Луганська, який відкрили 12 травня. Нова сторінка в житті нового Луганська. І ми - ніби не в тему із цим тотальним "патріотизмом" і прийняттям всього, що відбувається зараз. Чи все це потрібно приймати як дві площини одного життя, які рідко перетинаються, чи шукати якісь механізми співіснування з цим?..

Кафе майже безлюдне. Персоналу в рази більше, ніж відвідувачів. Гучна музика, обіцянка демократичних цін. Мама німіє, дивлячись у меню. Її точка відліку - пенсія у дві тисячі рублів, і замовити щось, не дивлячись на ціни і не співвідносячи зі своєю пенсією, вона не може. Напевно, не тільки вона. Але її "Я не хочу їсти" занадто поспішне після погляду на цифри в меню.

Заборона заходити в кафе зі зброєю

Ми довго чекаємо на піцу і шукаємо тих, хто ще серед дня вибрався в цей ресторан у самому центрі Луганська. Навіть по слідах на снігу біля входу було видно, що відвідувачів було небагато сьогодні. Кумедний штрих: нас, відвідувачів, просять не приносити зброю і вибухові речовини, щоб не заподіяти шкоди одне одному і ресторану.

Можливо, це - данина часу, адже ще нещодавно всі подібні заклади могли дозволити собі лише "військові" при всій амуніції. Зараз їх не побачиш серед дня в таких місцях - "гайки" закрутили дуже туго.

Всі дорожать погонами і посадами, а головне - повноваженнями і зарплатою, якої в такому розмірі в "республіці" більше ніде не заробиш.

Суші, піца, сік. Нічого нібито такого. І зовсім без алкоголю. Мій гаманець "худне" на 900 рублів.

Я не знаю, чи багато це. Якщо співвідносити з зарплатами бюджетників - це п'ята частина ставки дільничного терапевта і майже половина пенсії більшості місцевих пенсіонерів. Тому, ймовірно, це величезні гроші, які ми витрачаємо за годину на меню з трьох пунктів: піца (180 рублів), суші (590 рублів) і три соки по 35 рублів в новому малолюдному кафе.

По дорозі назад ми заходимо в "ГУМ" - найбільший і до війни найдорожчий магазин Луганська. І ми знову одні. Нас проводжають очима, оцінюючи нашу платоспроможність в плані придбання музичних інструментів, холодної та вогнепальної зброї, кришталю і колись модного одягу з цінами в доларах на цінниках.

Ми щулимося під цими поглядами і у супроводі охорони йдемо надвір, до людей з тьмяними поглядами - чи то від вечірнього сутінку, чи то від дворічної нудьги.