Шановні читачі, до вашої уваги – традиційна добірка найцікавішого зі світу блогосфери за сьогодні, 29 грудня

Війна як тло: ми наочно побачили прірву в суспільстві

Поміж нами існує "прокладка" людей, яка цілком природні прояви обурення, ображеної гідності, злості, ненависті – так-так, ненависті! – стосовно ворога (а як іще його назвати?) сприймає як щось невідповідне магістральній глобалістській толерантності. Це все, бачте, мова ворожнечі, а ми маємо шукати шляхи діалогу! Із ким? Про що? Я збирався писати щось підсумкове, новорічне й позитивне, а вийшло таке... Бо війна триває, і щодня вона додає сивого волосся тим, хто кожної хвилини чекає бодай короткої звістки від рідної людини звідти, з окопу: "Люба..." або "Мамо, в мене все в порядку".

Добра звістка до свят: в історії можливо все – навіть зміни на краще

Недавно розмовляв із послом дуже дружньої нам держави. Він вільно володіє українською і слідкує за нашими новинами. Що його найбільше дивує, то це наша невіра в добрі новини. Кожну таку сприймаємо як маніпуляцію. Сам він, навчений цим досвідом, коли хоче сказати українській публіці щось добре, маскує це під погану новину. Бо інакше не повірять. Напередодні Різдва й Нового року спробую зробити щось подібне на прикладі двох пісень, які в ці дні почуємо не раз. Але слухати – не означає розуміти. Їх співають англійською, і навіть якщо ми розуміємо слова, не тямимо змісту. Бо для розуміння треба не лише тексти, а й контексти.

Спільна відповідь російській загрозі – якою вона має бути

Нам доведеться нарешті використовувати весь свій потенціал. Найбільше значення тут має фінансовий вимір. Ми не можемо завадити російським клептократам обкрадати їхній народ, але можемо створити перепони ­відмиванню грошей через нашу банківську систему. Нам під силу заморожувати й навіть вилучати активи осіб, які порушують права людини. Такі дії мають неабиякий потенціал стримування. На масштабнішому рівні реально об'єднати зусилля різних державних органів та громадянського суспільства, яких стосується російська загроза.

Як полюють українці й чому жінка не може бути вчителем

Українці полюють на когось, а не за кимось

Сергій Одаренко цікавиться відповідниками жіночого роду в назвах професій і посад. Такі відповідники є не від усіх утворень чоловічого роду. Але їх стає дедалі більше. На глузування людей, які не користуються українською мовою, зважати не варто. Психоаналітикиня поки що звучить дуже незвично. Проте не потрібно ігнорувати слова на кшталт учителька, як це роблять окремі журналісти, журналістка, редакторка, лідерка, лікарка, режисерка, прем'єрка, президентка й подібні. Для мене, скажімо, дико звучить таке: до класу зайшла вчитель історії. Чому вчитель, якщо це жінка?

Підсумки українського кінороку

У державному бюджеті на 2017 рік закладено суму в 500 мільйонів гривень. Декого вона лякає – колосальні гроші! Одначе це менш ніж 20 мільйонів доларів, бюджет кількох європейських фільмів. Хоча все одно означена сума виказує розуміння урядом важливості кіно в інформаційному та культурному протистоянні – й не тільки з Росією. Не буде кіно – не буде й можливості протистояти внутрішньому ворогові, який заледве не з усіх телевізійних щілин втокмачує в голови, що гіршої та потворнішої країни на світі просто не існує. Таке собі казкове дзеркало, дивлячись в яке пересічний українець має повсякчас лякатись і тікати на край світу. 

Патрони наших міст: як розвивати культурний туризм в Україні

Ефраїм Моше Лілієн, "Пам'яті жертв кишинівського погрому", 1903 рік

Майже в кожному містечку Галичини і всієї Правобережної України є свої людські скарби і власні патрони, покровителі, люди минулого, які народилися там, вчилися чи просто якийсь час мешкали, а потім здобули європейську або світову славу. Але винятковий у цьому плані – Дрогобич. Там аж три народжені генії – Маврицій Ґоттліб, Ефраїм Моше Лілієн і Бруно Шульц. Якщо з головою підійти до цієї унікальної ситуації, то в кожному з таких міст можна влаштувати якесь культурне життя навколо цих патронів. Ідея в тому, що існує окремий розділ туризму, який треба розробляти й освоювати – туризм культурний.

Кому святий Миколай подарунків не приносить

"Цілком слушно", – сказав я і налив по другій в надії, що він зм'якне. Не зм'як. Сів у свої сани, цьвохнув батогом по оленях і – тільки за ним зафуркотіло. Провівши його поглядом, повернувся на кухню. На столі стояла миска з квашеною капустою, крижівки, сало, хліб, цибуля. Пляшка. Все, як належиться для зустрічі поважного гостя. А він що хотів? Ікри? Балика? Хамона? Я висунув у вікно голову: "Ти шо? Ікри хотів? Так би й сказав. Тоді б і сала не краяв. Бо ікри й так не було". вдалині хурделило за ґринджолами і долинало веселе цьвохкання батога.