А я не можу згадати, яким був ЦУМ до ремонту всередині. Єдине, що запам'яталося, –  мармурові сходи, білі з сірим. Ще, здається, були ескалатори. Ескалатори плюс мармур –  естетика метро: порепана розкіш на стінах і бідність усього цього сірого потоку, що ворушиться всередині.

ЦУМ –  пам'ятник двох епох. Конструктивізм, такий конструктивізм: навіть граніт, яким оздоблено фасад, обробили так, щоби він ніяк граніт не нагадував.

Читайте також: Як київський ЦУМ виглядає зовні. ФОТО

Як відомо, після війни його східний фасад розширили вдвічі, й будівля втратила свій пафосний вертикальний ритм, крім того два останніх поверхи над першими п'ятьма з вікнами-вітринами, які були вирішені в тому ж лаконічному стилі, замінили апплікацією в дусі вже побудованих навколишніх біло-кабанчикових палаців («оскаженілий Київський торт»).

Будівельники, які нещодавно розбирали дах, ділилися враженнями: як воно взагалі трималося? На чому? Все на чесному слові (совітському), на-пропале. Це для тих, хто вважає, що «сталінка» як збірний образ будинку чогось варта.

В дитинстві я любив вітрини ЦУМа, тоді місцеві художники вибудовували в них цілі композиції, які нагадували ляльковий театр, тільки нерухомий. Всередині ж було набагато менш цікаво.

Єдина моя покупка там, яку я добре пам'ятаю, - кашкет-«шестиклинка».

Читайте також: "Кто захочет покупать эту ерунду за такие деньги?" - блогер о ценах в ЦУМе

Тоді в СРСР усі чоловіки мали носити взимку хутряні шапки, це була стандартна уніформа. Хто заможніший - з цінного хутра, в кого менше грошей або зв'язків, –  з кролика. «Справжня» шапка могла коштувати і 100, і 150 радянських карбованців. Ідучи в театр, концерт, ресторан, її в гардероб не здавали, а носили з собою. Не всі, але така поведінка була цілком типовою.

Дорогі шапки крали просто з голови (про це ми пам'ятаємо завдяки одному яскравому політику). Кролик витирався за один сезон, до того ж він намокав від снігу й тхнув собачатиною.

Одного дня, надивившись у кіно Бельмондо, я пішов у ЦУМ і купив собі кашкет-"шестиклинку" - такі на той час у нас носили вже тільки на селі, не виймаючи картонного кільця-вкладиша. За 3 крб. 50 коп. Хто не пам'ятає, як це виглядало, хай подивиться «Место встречи изменить нельзя», «Промокашка» там у такій самій. На мене дивилися, як на дивака, а мені подобалося.

Таким був для мене ЦУМ: пафосним, але не дуже ошатним, не дуже доглянутим, у кінцевому рахунку без жодних ознак стилю, з асортиментом, гідним сільмагу.

Чи варто його було залишити як пам'ятник епосі? Навіщо? Для кого?

А тепер шматок показового тексту з ресурсу, якому я не хочу робити рекламу:

«Так ли плох новый ЦУМ? Если и можно назвать его изуродованным, то, во всяком случае, изуродован он рационально и будет существовать, пока неутомимые черви-эскалаторы, досыта накармливаясь все дорожающим для горожан электричеством, будут безропотно возить на себе Состоятельного Человека, которому эта сверкающая премиальной белизной капсула послужит публичной площадкой для демонстрации статусности и преуспевания. Для остальных здесь просто сухо, чисто, тепло, светло и обезличенно. Эта аптекарская обезличенность новой жизни на дальних пыльных поворотах капиталистической Европы пугает. МНОГИЕ ИЗ ЛЮДЕЙ, ВСХОДЯЩИХ НА ЭСКАЛАТОРЫ НОВОГО УНИВЕРМАГА, ЕЩЕ ПОМНЯТ ЭПОХУ, КОГДА МЫ ВСЕ ПРОИЗВОДИЛИ И ПРИДУМЫВАЛИ САМИ. ОРИГИНАЛЬНОЕ, ХОРОШЕЕ. ДОСТАТОЧНО ХОРОШЕЕ. И БЫЛО ЭТО НАШЕ (CapsLock мій). [...] День официального объявления о смерти ЦУМа, впервые после сноса Ахметовым сразу двух домов на Андреевском спуске, снова сплотил киевлян. Трубный глас соцсетей созвал их всех: пенсионеров, детей, взрослых, всю иерархию выживших социальных классов. ТЕХ, КТО СКАКАЛ В РЕЛИГИОЗНОМ ЭКСТАЗЕ НА ЕВРОМАЙДАНЕ и верил, что темное одарит светлым. Тех, кто предвидел и посылал еретические проклятия свежевкопанным идолам на Печерских холмах. Весь люд собрался поглядеть на нового диковинного зверя, скрытно мутировавшего в оболочке старого доброго ЦУМа...»

Галереї бутіків дорогі, але вони скрізь дорогі, не лише на Хрещатику. На шостому поверсі непогані магазинчики фермерських харчів. Ну елегантно. Ну дорого. Але навіщо ж так убиватися?

Я розумію, бідосі ностальгують за «душевністю», якої ніколи не було, тим більше тут, у ЦУМі –  храмі радянської торгівлі. Це ж треба так заблукати в часі!