Кінець і початок року для української культури ознаменували кілька міжнародних скандалів. Та позаяк це стосується культурної політики держави, дипломати і політики від політики на них уваги не звернули або ж відкараскалися мінімальними заходами і красивими обіцянками.

Примусова ексгумація Олександра Олеся в Празі в перші дні нового року нагадала українцям про мільйони могил співвітчизників, розкиданих по світу. Одні нарікали на чеські закони, багато хто обурювався родичами покійного поета, які не дбали про могилу і не платили за неї невелику насправді ренту. Виникла також ідея створити національний пантеон. Та чомусь ні в кого не виникло питань до українських дипломатів у Чехії. А ще в Польщі, Німеччині, Франції, де знайшли останній спочинок Богдан Лепкий, Наталія Полонська-Василенко, Аркадій Любченко, Володимир Винниченко й інші видатні діячі української культури.

Очевидно, культурний аташе в українському консульстві мусить мати список усіх українських поховань у країні, куди його відрядили представляти українську культуру, і стежити за їхнім станом, за ювілеями тих діячів, щоб вчасно і належно їх ушановувати разом із місцевою громадою. Держава самоусунулася від обов'язку доглядати могили і переклала це на родичів покійних. Чомусь поведінка далеких канадських племінників Олеся обурливіша, ніж байдужість держави в особі її чиновників, зокрема і "культурних".

Читайте також: Чому зникають могили видатних українців?

Гадаєте, це перший випадок? Б'юся об заклад, що коли консулів та культурних аташе примусили б скласти такі списки, наші дипломати в Празі довго шукали б могилу Юрія Дарагана. На Вікіпедії – а це, боюся, головне джерело їхніх знань – ясно написано, що поета поховано на Ольшанському цвинтарі в Празі. Проте закони про примусову ексгумацію "неоплачуваних" покійників чехи не вчора придумали. Контракт на оренду місця для могилу Дарагана закінчився ще в середині 1930-х років і її знищили для нового поховання.

Інший скандал минув не так помітно, адже обійшлося без розритих могил. Перед Новим роком у Музеї сучасного мистецтва в Нью-Йорку (Museum of Modern Art, MoMA) відкрилася виставка "Революційний імпульс: піднесення російського авангарду" (A Revolutionary Impulse: The Rise of the Russian Avant-Garde). І все було б добре, але американські музейники серед інших вивісили роботи Василя Єрмілова, Олександри Екстер, Казимира Малевича, ще й демонструють у залах фільми Александра Довженка, саме "Александра".

У кінці грудня Іван Козленко, директор Національного центру Олександра Довженка, написав у Фейсбуку: "Всім Центром боремось із нью-йоркським Музеєм сучасного мистецтва МоМА щодо атрибуції Довженка на виставці A Revolutionary Impulse: The Rise of the Russian Avant-Garde як українського митця (на табличці в графі nationality було написано Russian). Багато знайомих і просто відвідувачів виставки вказали на це організаторам. Ми написали кілька не дуже м'яких листів загального змісту, що Олександр Петрович в гробу перевертається від такої nationality".

А куди дивилися українські дипломати в Америці, що їх ми послали представляти у світі українську державу й українську культуру зокрема? Чому мовчить Міністерство закордонних справ? Чому за українських митців борються окремі особи й інституції? Державі вони не потрібні чи як?

Добре, можливо, культурний аташе не пішов чи не пішла на виставку російського авангарду в МоМА з політичних міркувань: нічого милуватися мистецтвом ворожої країни, коли гармати не мовчать. А може, їм просто було нецікаво. Проте на виставці "Інсценізація українського авангарду 1910-1920 років", яка тривала в Українському музеї в Нью-Йорку з лютого до вересня 2015 року, наші культурні дипломати очевидно мусили побувати. На тій виставці так само було представлено сценографію Олександри Екстер. І якщо пересічні відвідувачі завважили, що в МоМА її підписано як російську художницю, то й дипломати мусили би про це дізнатися. Інша річ, що їм байдуже до боротьби за українську спадщину в імперській історії.

Читайте також: Історія однієї підпільної друкарні: зброєю українських повстанців було і слово. ФОТО

Зрештою, неминуче виникає питання, чим узагалі займаються українські культурні дипломати. Під час останнього Варшавського книжкового ярмарку (Warszawskiе Targі Książki) українське посольство влаштувало на українському стенді прийняття-фуршет, на якому запропонувало бутерброди з салом і часником. Не секрет, що ця традиційна українська закуска має сильний і не дуже приємний запах. Однак посольські працівники не уявляють презентацію української культури без сала.

На барикади культурної дипломатії виходять сміливці – окремі інституції, як-от Довженко-центр, чи окремі особи, як-от Ольга Жук, котра протрималася в МЗС менше року. А десь там, за барикадою, у затінку і затишку старі досвідчені дипломати радянського зразка далі мастять бутерброди з салом, які втілюють для них усю українську культуру.

Ярина ЦИМБАЛ, "Тиждень"